Мешканка Донбасу звертається до «вишивати»: ви розколюєте Україну
Любий свідомий друже, що лише минулого року вперше вдягнув вишиванку та начепив прапорець на лобове скло автівки!
Звертається до тебе звичайна українська патріотка з Донбасу. Не впевнена, що ти зрозумієш все, що я тут напишу, бо твій максимум — це суржик, а я пишу та розмовляю українською мовою великих Шевченка, Котляревського, Франка, Героя України Василя Стуса, чиє життя тісно пов’язано з Донбасом, Володимира Сосюри, мого земляка. Того самого, який закликав любити Україну.
Я народилася в Донецьку, в родині росіян, що різними шляхами потрапили на Донбас. Утім, перша книжка «Літечко», яку мені читала матуся, була українською мовою — збірка віршів для малят. Книжечка наразі пилиться на полиці в книжній шафі. Я берегла її для своїх майбутніх діточок. Сьогодні я не впевнена, що мій будинок вціліє, або я колись зможу приїхати до рідного міста та притулити до серця найдорожче — матеріалізовані частинки пам’яті.
Розумію, від твого шаблону відриваються шматочки, але це тільки початок. Хоча ні. Хіба ти здатний зрозуміти, що таке зібрати речі за 12 годин і закрити за собою двері рідного дому. Вчора в тебе було все — налагоджений побут, улюблена пательня, квіти на підвіконні, зручне горнятко та купа дрібниць, які не помічаєш лише поки вони є. А ще — родинні світлини, сімейний архів, святковий посуд, ялинкові іграшки в два рази старші за тебе. Сьогодні в тебе немає навіть власної ложки.
Є лише ти десь на вокзалі чужого міста, пара валіз, торба з документами, лаптоп відтягує плечі, в гаманці трохи грошей і невідомість. Похоронним дзвоном дзеленчать у кишені ключі від дому, де залишилося все життя. Твої близькі та рідні там — на межі фронту чи поза лінією «зіткнення». Ти не знаєш, чи побачиш їх будь-коли живими або зможеш приїхати на похорон в разі… Про це не хочеться думати. Але настає день, коли замість рідного голосу тобі відповідає автомат, і лише через багато місяців ти нарешті видихаєш із полегшенням: живі.
Це ХХІ століття, друже. Але в ньому буває і так. Бо є міста, які майже відірвані від цивілізації та виживають без води, світла, зв’язку. За рік війни моя родина звикла допомагати армії, а не обтяжувати когось розшуком рідні. Знову шаблон тріщить? Авжеж! Минулого року ти перерахував 5 грн на рахунок МО, влітку підкинув пару сотень волонтерам, на День незалежності купив вишиванку та зажив звичним життям — типо, громадянський борг перед Батьківщиною виконано. Можна розслабитися. Від мобілізації тебе охороняє завітна довідка, ти не йолоп, щоб іти добровольцем. Вдало воюєш у Фейсбуку та руйнуєш Донбас не гірше, ніж його знищують «гради» терористів. Твоя дружина завзято підтримує тебе та радіє цим обставинам — воно й зрозуміло. То ж Схід. Нехай він і воює.
Він воює, як не дивно. Воює в Правому секторі, добровольчих батальйонах, бо минулого року мешканців Донбасу неохоче брали до лав ВСУ. Вже пізніше, під час зимової мобілізаційної кампанії, чоловіки Донеччини та Луганщини пішли самі до військкоматів, і тепер разом з побратимами зі Львівщини чи Кіровоградщини боронять усю Україну від рашистської навали.
Ти здивований? Гадаєш, якщо сидиш десь у Черкасах або Крижополі, «русский мир» не прийде до тебе? Прийде. Не сумнівайся. Якщо продовжиш розколювати країну та ділити українців за регіональною ознакою, обов’язково прийде. Бо це зрада. Не та, що в Фейсбуку. А справжня. Зрада Батьківщини, зрада пам’яті тих, хто загинув. Не за Донецьк чи Луганськ. За Україну.
Зрада тих, хто вимушений залишатися на окупованих територіях Донбасу та Криму. Вони чекають на звільнення. Ага. В Донбасі чекають. У Криму чекають. Всі вони — громадяни України. Вони не втікають до Росії, не відмовляються від громадянства, бережуть свої українські паспорти як частинку самих себе. Бо вони українці незалежно від закінчення прізвища.
Мені вже щиро шкода твого шаблону. І тебе також шкода. Бо ти можеш хоч обмотатися українським прапором, але справжнім українцем не станеш. На відміну від нас, українців із Донбасу та Криму. Бо наше українство в душі та серці, наша любов до рідного прапора та гімну — вистраждані, народжені в крові наших земляків. Істинних українців і патріотів, які поклали життя за Україну. Їх кров змила провину за Януковича, «покращення» та злочини тієї влади. Ми спокутуємо свою провину, залишившись серед неба та землі, без житла, роботи, майбутнього. Годі нас ганьбити. Годі дорікати, що ми себе не захищали та не боронили від рашистів.
Ми робили все, що могли в умовах страху, який охопив Донецьк після 1 березня. Скажи, друже, чи ти знайшов би в собі сили вийти з українським прапором, скажімо, десь у Росії? Ну, так, гіпотетично. Раптом. Чи в окупованому Криму, куди потайки мрієш змотатися у відпустці - подивитися, як воно там, а потім зневажливо реготати, розповідаючи про лохів, що так їм і треба…
Або уяви, що з тобою зроблять, якщо ти, скажімо, в Бердичеві або Миргороді раптом випрешся на центральну площу з радянським прапором. Або фашистським. Не треба закидати, що по Києву ходять із російськими прапорами, і нічого. Я сама бачила у Львові «кримнашистку», яка спокійно розгулювала площею Ринок, маючи на наплічнику колорадську стрічку та значок із надписом «Севастополь» на тлі російського триколору.
Утім це трохи різні категорії, чи не так? Бо є росіяни, які нам також допомагають і ненавидять режим Путіна, а є засуджений світом тоталітарний режим Радянського Союзу, що знищував українців, або фашисти, які катували українців під час Другої світової та уганяли в рабство. Отже, поекспериментуй. Може, тоді хоч трохи зрозумієш, що таке було вийти на головну площу міста з українськими прапорами в минулорічному Донецьку.
Я сьогодні безжальна та хочу остаточно розірвати той клятий шаблон, що застить тобі очі та розум. Перша кров українських патріотів після Майдану пролилася в Донецьку. Спочатку 5 березня після наймасовішого проукраїнського мітингу. Потім — 13 березня, коли було вбито Героя України Дмитра Чернявського, а ще більше тридцяти патріотів України замість домівок відправилися до лікарень, де їхньому життю, до речі, загрожувала небезпека, бо орда тоді вже заповзала в Донецьку всюди.
А потім була Горлівка, жорстоке нелюдське вбивство ще одного Героя України Володимира Рибака. Справжній подвиг горлівських міліціонерів Андрія Крищенка та Германа Приступи. Напружся трохи, почитай статті про цих героїв, які сьогодні вірою та правдою разом зі своїми підлеглими служать Україні там, де дуже гаряче.
А ще у нас було 9 травня в Маріуполі та перша спроба звільнити місто. Тоді загинув батько трьох дітей начальник міської ДАІ Віктор Саєнко, а начальник міського управління МВС Валерій Андрущук лише чудом залишився живим після катувань. Скажи, любий друже, скільки ще мало загинути донеччан, щоб ти задоволено позіхнув: ну, так, вони там дійсно намагалися щось зробити…
За рік війни загинули та скалічені сотні уродженців Донбасу, що воюють за Україну. Воюють, а не відсиджуються по бліндажах і штабах. Так, не всі чоловіки пішли на фронт. А хіба в Полтаві або Хмельницькому всі дружньо піднялися та відправилися на захист Батьківщини? Хоча війна йде не на Донбасі, війна прийшла в Україну.
Зрозуміло, скільки не повторюй «цукор», солодше не стане. Війна не наблизиться навіть подумки, бо вона ж далеко, десь на Сході. На тому клятому невідомому Сході. Дійсно невідомому. Бо як мешканці Донеччини чи Луганщини не дуже охоче відвідували інші регіони, так і решта українців мало їздила на Донбас і спокійнесенько жила в полоні власних уявлень про наш край, де мешкає суцільне «бидло». Так, перепрошую, і нам краще за все було видно політичних маргіналів на кшталт «свободівців», і ніхто до нас не приїздив з лекціями про Степана Бандеру, цього міфологізованого ідола. Наразі такого ж ідола, жахалку для дорослих, роблять з нашого регіону — Донбасу.
Гадаю, тобі, друже, завжди було неприємно чути зневажливе «бандерівець» від людей, які не знають усі тонкощі подій, що близькі мешканцям Тернопільщини. Так само, як образливо чути прізвисько «даунбасівець» людині, чия провина лише в тому, що вона народилася або прожила все життя в краю вугілля та металу. Але регіональна приналежність ніколи не заважала любити Україну. Міф про Донбас створювали не ми, жителі регіону. Міфи створює пропаганда, жертвами якої в повній мірі стали українці на Сході та Заході нашої країни.
Може, ніж ділити українців на наших і не наших, варто задуматися: а кому вигідно розколювати, роз'єднувати нас, хто бажає нашого послаблення і воліє нанести рішучого удару, після якого існування України стане історією. Історією, за яку буде дуже соромно наступним поколінням. Бо сьогодні ми маємо унікальний шанс нарешті довести, що Україна може відбутися як держава. Зробити те, що не змогли зробити попередні покоління борців за незалежність єдиної соборної України.
Втратити цю можливість ми можемо лише за однієї умови: якщо забудемо, що в єдності - сила. Сила в взаємному прощенні та відмові від огидних і образливих прізвиськ, скиданні покривала міфів і ілюзорних уявлень, визнанні власної провини та вмінні зрозуміти співрозмовника, відчути його біль і тугу, а він обов’язково почує тебе, любий друже, і розділить твої переживання та острахи. Тоді ми забудемо, що в Україні є «ватники» або «вишиватники», бо всі ми — українці. Від Заходу до Сходу, від Криму до Чернігова. Ми — Україна. І це наш головний шаблон.