name
Марина Курапцева
21.07.2017
374

Донбас: крок назустріч

Коли мені кажуть, що мій Донбас вже не мій, що його зірка на небосхилі України згасла, я заплющую очі. По-перше, щоб не бачити того, хто це говорить. По-друге, щоб згадати свій дім. Адже він належить мені попри всі перешкоди, відстань та «закони» окупантів, за якими — вже начебто й не мій.

«На вас тут чекають»

Вони є, їх досить багато — тих, хто чекає.

По-перше, частка Донбасу нікуди не йшла (незалежно від місця теперішнього перебування): я, моя родина, мої друзі. А ще там, на окупованій території, там, де вірити в Україну досить важко, там, де здається, що Україна — кинула, відвернулася, забула, — є ті, кому я вірю. Хто готовий боротися.

Коли мені пишуть «звідти», наприклад, таке:

«Привіт. Сьогодні пішлов сніг, і я згадав зиму 2014-го, коли ми вперше зустрілися. Тоді ми були по один бік, потім… сама знаєш. Я розумію, що ти не хочеш спілкуватися зі мною, але, може, от що на тебе вплине. Тут нема ніякого життя, воно ніби і є, але його нема… розумієш? Я був неправий, я маю право бути неправим, я маю право обурюватися й ненавидіти. Я маю право, чорт забирай!

Я маю право на помилку. Можеш не вірити мені, бо сказала ж, що не будеш… Просто хотів, щоб ти знала: на вас тут чекають. Будь ласка, коли все закінчиться, дозволь мені розповісти тобі про те, чому все так складно. Це моя точка зору, це моє життя, буде тобі ще одна історія. Чекаю на відповідь».

Чекаю

на

відповідь

Зовсім не треба знати людину, якій належать ці слова, щоб зрозуміти її біль. Якщо навчитися слухати, — почуєш. Я чую, бо це неймовірно важливо почути, це знак, що Донбас повертається, що він прокидається після того, як його майже розчавили.

Три роки поспіль один із донеччан пише на своїй сторінці в соціальній мережі про те, що відбувається на окупованій території: він описує соціальне напруження, жорстокість загарбників, суцільний відчай.

Протягом трьох років, щодня, я читаю такі повідомлення в мережі. Ніби дивишся на величезну бурхливу річку, де тонуть люди. Багато людей. І ти не можеш допомогти, ніяк. І ось вже вода ніби поглинула їх, але вони знову вириваються з глибини. На це неймовірно важко дивитися. Але саме так виглядає життя в окупації.

«Ми вчимося»

Коли я читаю про те, що Донбас помер, або й взагалі не жив…

Раніше я просто неймовірно злилася через це. Тепер мені не тільки гірко, але й дуже смішно. За три роки війни українське суспільство самотужки прийшло лише до того, щоб назвати загальним словом «терористи» і колаборантів, і бойовиків, і російських військових, і мирне населення Донбасу. Авжеж, простіше узагальнити та забути, ніж виконувати важку роботу, об'єднуючи країну.

Часто чую як виправдання: «Ми лише вчимося… треба потерпіти…». Чого ми вчимося?

Бути українцями? Смішно. А що ми робили чверть сторіччя Незалежності? А до того ким ми були? Проблема самовизначення — не проблема, коли ти просто любиш свою землю. Любиш — теж просте слово, навколо якого доволі багато зайвих ускладнень. Любов до Батьківщини визначається не кількістю вишиванок у шафі, не носінням жовто-блакитних браслетів на руці або наплічнику, не колективним виконанням Гімну. Найбільший скарб країни — люди.

Як на мене, з любові до людей (а вони різні) починається розуміння того, що означає любов до України. Степи й лани любить будь-хто… а от навчитися любити тих, хто їх населяє? Спробуйте. Спочатку це важко, але потім виходить краще.

Бути справедливими? Так цьому не навчишся. Неможливо навчитися бути справедливим до інших, коли надто поблажливий до себе, але дорікаєш комусь гріхами, в яких (за власною філософією) завинив і сам. Так, хтось з моїх друзів радо терпить родичів — «ватників», дзвонить до них на свята, зустрічає в столиці та намагається переконати словом. А от, побачивши на блокпосту таку саму людину, вони ладні горлянку їй перегризти (а що, це ж не родич).

Особисте завжди візьме гору, це природньо. Але соціальна агресія безглузда та шкідлива під час неоголошеної війни, коли дорога кожна людина, її свідомість, вибір, воля… Ворог нам цього не віддасть, ворог б'ється не тільки зброєю, а й пропагандою, і вона деколи набагато влучніша, ніж «гради».

Бути милосердними? Пізно. Як дотепер не навчилися — годі робити марні зусилля. Горе або знаходить відгук у серці, або ні.

Чого ми вчимося? Варто вже б і визначитися — бажано, перед тим, як починати вчити інших, кого любити, а кого оточити ровом із крокодилами.

«Без коріння»?

Це ще один з інструментів стиматизації, що завдає українцям з Донбасу великого болю, особливо зараз, коли українська влада не лише неспроможна звільнити наші міста від загарбників, але й віддаляє (радше, відділяє) одних громадян від інших, роблячи переселенців та мешканців окупованих територій людьми «другого ґатунку». Такі кроки робляться на найвищому рівні - наприклад, під час прийняття антилюдських постанов стосовно внутрішньо переміщених осіб, схвалення малозрозумілих «перевірок» тощо.

Три роки поспіль у ці питання заглиблюються правозахисники, громадські організації, — та й переселенці самотужки започатковують ініціативи, закликаючи Державу замислитися над «соціальною політикою», — на жаль, це словосполучення на четвертому році переселенського життя хочеться писати виключно в лапках. Але добре — то Держава та її інструменти, проти яких все ж таки є шанс боротися, хоч би на це й пішли роки. Якщо «лупати скелю» методично, то Закон переможе. Держава в більшості випадків підкоряється йому, бо ще свіжі спогади про Майдан, коли українці показали, як може діяти Закон людський.

А от як побороти стереотипи, міфи, легенди про мешканців Донбасу, що розповсюджуються в суспільстві начебто непоганими, розумними людьми? Наприклад, доволі часто чую: «В Донбасі мешкають люди без коріння». Можна скільки завгодно, хоч до хрипоти, сперечатися про «чисте» походження від «закорінених» предків. І зрештою докопатися до того, що «чистої» крові не має жоден рід, жодна людина в світі.

В рідному місті я знала багато вірменських біженців. Кожен з тих, хто втік до нашої країни, зокрема, й на Донбас, отримав «стартовий майданчик» замість розбитого війною життя — земельну ділянку та будинок. За декілька років ці будинки обросли садами, городами, народилися діти, які ходили в українські школи, а про свою історичну батьківщину знали тільки з розповідей батьків. Їхньою батьківщиною стала Україна, Донбас, де три роки тому вони зустріли свою — нашу — війну, і від якої втекли, так само, як свого часу — батьки.

Моя родина живе на Київщині два роки. Коли в мене та моєї сестри будуть діти, вони ростимуть тут. Будуть новий побут, нові міста, нові радощі та труднощі, — але ця нова для нас частка України стане місцем народження нових людей, що не бачили Донбасу. І вони любитимуть ту землю, яку вперше побачили, де народилися.

Визначає людину не кількість предків, які сторіччя за сторіччям населяли один і той самий клапоть землі. Визначають — дух, воля, любов до землі, така любов, що ладен за неї вмерти — не лише за землю, а за право твоїх дітей ходити нею.

Донбаські добровольці одними з перших пішли в 2014 році на війну з росіянами, війну, якої «немає». Вони йдуть і тепер, боряться з ворогом разом із іншими солдатами, і я ще не чула про те, щоб під обстрілами з боку росіян хлопці розбиралися, хто звідки приїхав.

Пропаганда

Ворог (хто забув — це Росія, а не донбаські бабусі) вже три роки як намагається поставити знак = між мешканцями Донбасу та загарбниками. ЗМІ щодня публікують матеріали, які (прямо чи опосередковано) звинувачують мирне населення у війні. Як на мене, такі тексти допомагають сусідній країні закріпити міф про «громадянську війну».

Робиться це таким чином: працюючи нібито за «стандартами», деякі «журналісти» не називають Росію агресором, окупантів — окупантами. Але, наприклад, дозволяють собі «прогнозувати» майбутнє Донбасу та Криму за допомогою так званих опитувань, за результатами яких виходить, що мешканці окупованих територій «не хочуть повертатися в Україну».

Інші медіа ти часом поширюють різноманітні «страшилки» про переселенців та мешканців окупованих зон. «Переселенка вкрала», «переселенець пограбував», «переселенець зґвалтував», «діти переселенців спаплюжили прапор»… Щодня ворог намагається нас розсварити. Але поставте собі питання: якщо пропаганда знаходить такий відгук, то, можливо, дехто від початку був готовий піддатися?

Можливо, варто все ж пересилити страх, біль, відчай — і навіть ненависть — і хоча б через три роки спробувати зрозуміти, що ж сталося у Донбасі навесні 2014-го?

Доки не стало пізно.