Що найгірше?
Ти не можеш знайти відповідь, бо в тебе вже давно діагностується втома від постійної істерики. Хто в ній винний — пропаганда чи контрпропаганда? війна чи мир? байдужість чи навпаки постійне бажання «всіх порвати»? Ти не знаєш. Але поступово стає так, що ти починаєш задихатися від масового психозу навкруги тебе. І здається, що це не пережити. Але ж…
Істерика, що охопила майже усіх, — явище, яке нагадує обстріл. Ти стоїш десь просто собі на вулиці, а навкруги падають снаряди. Один за одним, один за одним. Чи вдарить по тобі?
Вона різна. Вона знаходить приводи, про які ти навіть не замислюєшся.
Порошенко всіх зрадив. Ні, Порошенко всіх любить. Країна котиться у пекло. Ні, країна виживає. Я всіх ненавиджу. Проклинаю кожного! Я всіх люблю, буду всім допомагати, от нехай лише моїх переселенчіків образять, порву, всіх порву! Я не можу в цій країні, треба бігти. Я зміг, я молодець, я — геній, тому я не повернуся до убогого Донбасу. Донбас, бувай проклятий. Як жити з цими людьми? Ні, треба всіх пробачити, всім мир! Влада нас ненавидить. Ні, влада нам допоможе. Хоча ні, не допоможе. А може й допоможе, але треба Майдан. Майдан! Майдааааан!
Істерика має, можливо, одну точку витоку, але багато точок удару. Вона б'є туди й сюди. Вона сьогодні така, а завтра інша. Бо психоз починається раптово і там, де ніхто не чекав. Він обирає дивні форми. Сьогодні бойовик Пєтя — злочинець, і нехай помре. Завтра — жертва Путіна. І те, й інше промовляється з екзальтацією. Покарати неможна врятувати. І найцікавіше те, що кому ніхто не ставить, бо ж ніхто не хоче насправді щось робити. Все промовляється лише для «поговорити». Ми кричимо, що переселенцям не дали пенсії, а потім кажемо, що заслужили, так їм і треба, зрадникам. Захищати? Витягати? Вирішувати? Та ні, то хай волонтери роблять. Соціальний захист у соцмережах — новий істеричний тренд.
Хто його провокує, неясно. Ворог десь якось діє. Якось впливає на твого роботодавця, розпускає щупальця через твої друзів, вкидає пропагандою рідним у голови щось на кшталт «ця країна приречена». Начебто не змушує ненавидіти, не вимагає агресії, але сіє маленькі сумніви, які проростають у велику істерику. І от ти вже чуєш це.
Ми всє умрьом! Пропало всьо!
Істерика всюди. Ти п'єш каву у спокійній кав’ярні з другом, і тут раптово десь падає планка, і от він вже не дивиться в очі, а кричить: «Ненавиджу!». «Сдохнітє!». «Подонкі!». І воно, можливо, правда. Є, за що ненавидіти, є, за що побажати здохнути, і навіть із «подонками» ти погоджуєшся. Але тобі не потрібно право на правду, ти й так його маєш. Правди вдосталь. Проблема лише у тому, що тобі не пропонують плану дій. Істерика не відкриває можливостей для обдумування, аналізу, протистояння… та навіть для Майдану! Вона просто руйнує. Бо все, на що залишається сил, це впасти на підлогу та битися
битися
битися,
доки вистачить місця у Фейсбуці. Орати або «я ненавиджу», або «я кращій за усіх». І те, й інше — одна й та сама хвороба, просто з різними симптомами.
І ти дивишся на це все, і розумієш, що воно не припиниться, бо місце у Фейсбуці безмежне. Бо майже ніхто й не хоче вставати з продавленого дивану «популярного блогера» та робити бодай щось. І доки одна адвокатка у Маріуполі б'ється за скривджених пенсіонерів-переселенців, «глядачі» просто нарощують навкруги цього істерику. Не допомагають, навіть не висвітлюють. Просто зривають голоси. «Всі сволочі», «Пенсії забрали», «Забрааааали!». Все. Істерика! Хай живе істерика!
Найстрашніше те, що як би ти не тримався, воно затягує й тебе також. «Ця країна», «влада зрадників», порохоботи, зрада й перемога так чи інакше б’ють тобі в обличчя, і найважче не те, що ти не можеш від того удару вдихнути. Ти не можеш видохнути.
Найгірше, що народила гібридна агресія, це навіть не розкол у суспільстві. А розкол всередині людини. Це коли мозок не хоче нічого робити. Він хоче волати та на ручкі. І легені відмовляються видихати.
Твоя подруга пише статтю про маленьку, але перемогу. Юрист виграв справу переселенця у суді. Знайомий нарешті взяв себе за волосся та переїхав з Донецька, де був у небезпеці три роки. Олена Стяжкіна дає чергове розумне інтерв'ю. А твій світ все одно перетворюється на концерт Майкла Джексона. Це коли кожна дівчинка у залі кричить «Айлав'ю», і в кожної це айлав’ю різне, і всі вони стікаються у єдиний потік, щоб знести все на своєму шляху. І це наростає, це оточує тебе, затягує тебе в прірву, і от-от розірветься.
Але найстрашніше те, що не розривається. Деокупація — зло. Коллаборація — зло. Антиколаборація — зло. Бойовики — зло. «Ця країна» — зло. Все — зло. Вони програють! Ми усі програємо! Ми усі вже програли!
І ти спочатку піддаєшся й кажеш, що ну їх — ці всі страждання й тортури. Ну його той Донбас. Ну її ту боротьбу. Я хочу нову помаду, в кіно та кави.
Але настає хвилина, коли ти більше не хочеш битися у піні. І аж тоді ти починаєш робити все сам. Ти — переселенець, в тебе майже немає ніяких прав, але це єдине в тебе все ж є. Право на видих.
Бо спокійні, обнадійливі та розумні голоси не повинні тонути у світі тотального «це п***ць!».
Бо лише так ти можеш нарешті перестати нити та зробити бодай щось. Ні, не безглузду акцію провести. Ні, не закликати до Майдану. А взяти умовну бабусю та привести її до адвокатки по пенсіях. Наприклад. Привести, допомогти, покивати у відповідь на «дякую». І не написати про це пост у Фейсбуці.
Перемога, можливо, нічим не краща за зраду. Але вона хоча б на одну цеглинку міцніше. Навіть там, де вона стосується просто однієї людини. Та що там — одного врятованого собаки!
Це найважче — пересилити себе й нарешті не заорати, а зробити. Бодай щось — навіть помилитися. Але зробити й нарешті змовчати. Коли істерика захлинеться, настане те, що лікує та повертає людське в твої очі.
Спокій.