«Мовою бога» Олени Стяжкіної. Терези життя

439

«Мовою бога» Олени Стяжкіної - це не лише книжка. Не просто книжка. «Сюжетна лінія», «головний герой», «повороти історії» — усі ці слова тут навіть виглядають неприродно. Звичайно ж, це все є, але думати про ці категорії хочеться в останню чергу. Бо «Мовою бога» — це більше ніж твір, і література, і публіцистика, і почуття, і переживання. Це щось таке, що більше за все схоже на самого тебе.

Невелика за обсягом, ця історія виводить тебе на чисту воду. Вона про місто (Донецьк, аякже) та людину у ньому, про трагедію та людину у ній, про війну та людей, що перестають бути людьми, та про тих, що з останніх сил стримаються. Вона про біль та людину, всередині якої цей біль живе. Головний герой Ревазов залишається у рідному Донецьку на всю війну. Його родина виїхала. Його друг, якій за війну перетворився із нічого в ніщо з великою посадою, поцілив на нього пістолета. Ревазов потрапив «на підвал», відкупився, побував у місцевих катівнях, ніс на собі тіло мертвої людини, бо мертвих теж треба рятувати у цій війні… Виніс любов і спогади, навчився виживати у жахливих реаліях «русской весны».

Иногда у него получалось, иногда нет.

Книга «На языке бога» открывает как душу человека, через котрого проходит война, так и душу города. Вот он — Донецк — тот, который любил именно ты. Учишься вместе с ним чувствовать то, что чувствуют оставшиеся там патриоты, нащупываешь эту гамму чувств — ужас, тоску, оцепенение, онемение… Соприкасаешься с кошмаром превращения — когда названные автором места, улицы, дома, кафе, которые были тебе знакомы, выступают в новом свете. В роли пыточных, подвалов, мест убийства. В той роли, которую они сейчас играют наяву на сцене «русского мира».

Ця сцена — твій власний тест. Дивишся на неї й починаєш відмірювати, що в тебе ще болить, а що вже ні. Що в тебе ще любить, а що вже відмерло. На що ти ще сподіваєшся, а що вже скам’яніле. Ти читаєш і постійно зважуєш, наскільки ти ще живий. От що таке ця книжка — терези. На одній чаші - небуття, на іншій — твоє тремтяче світло. Ти хочеш перевісити першу, бо так простіше, але друга не така вже й легка. Вона пручається. Як Ревазов.

«На языке бога» — история, превращенная в сгусток тоски. Это не та книга, которая взрежет тебя изнутри, заставит взорваться от боли, а потом съест и проглотит. Она не нападает. Она стоит рядом, пока ты сражаешься. Боль не ощущается внутри, она становится осязаемой снаружи — как знаменитый, плотный, ватный донецкий туман.

Тут немає нічого однозначного, бо війна, яка прийшла у Донецьк, теж не має свого однозначного обличчя. В неї сотні цих облич, і ця різність тобі бачиться скрізь. І у тому, яким неоднорідним був Донецьк, схожий на усі міста світу одразу. І у тому, крізь які грані життя проходить головний герой — партизан, патріот, рятівник, жертва, залишенець, переселенець… І навіть в імені головного героя. Інвія, Иван, Вано Ревазов. Його назівають по-різному, і у цьому і є особливий сенс. Сенс багатоіменности, коли одного імені, однієї характеристики замало.

Бо ти сам — тоже многоименный. В тебе соединилось много имен, много Донецков. Ты сам — партизан, патриот, спаситель, жертва, залишенець й переселенець. Ти сам і любиш, і ненавидиш те, що трапилося з місцем, яке було для тебе безцінним. Бо воно й зрадило, й вистояло. Воно підкорилося і бореться одночасно. І найважливіше те, що при усій неоднорідності і Ревазов, і Донецьк, і ти сам, як читач, залишаєшся

цельным.

Это книга о том, как сохраняется суть даже тогда, когда тебе направляет дуло пистолета твой бывший друг. И о том, как вдали от утраченного смысла ты всегда держишь в кармане два своих ключа — от двери, которой, может, уже даже и нет. Дело не в том, есть ли место, куда тебе можно будет вернуться. Дело в том, что ты готов возвращаться. Все еще готов.

У «Мові бога» є дуже важливі 11 сторінок. Автор на початку каже, що їх можна не читати, і це не змінить сприйняття усієї історії. Але вони так само важливі, як і увесь інший текст. Бо вони показують, як саме може повернутися історія, яку ти вважав безнадійною, і як саме може повернутися людина, яку ти вважав однозначною. І на які горизонти вивозить навіть бездонна трагедія.

Это книга о том, что ты — это вся сумма того, что с тобой есть и будет. І саме тому ти не можеш вирішити навіть, якою мовою про неї писати. Бо це ж «Мова бога», а вона зрозуміла на різних языках. І вона правильна скрізь — і там де ти думаєш українською, и там, где все еще говоришь по-русски. Мова бога каже тобі, що вірним є усе — и то, кем ты был, і те, ким ти є зараз. Усе було правильно. Твоя справа — робити важливе, рятувати навіть втрачене, ризикувати останнім, бути вірним. А потім чекати.

Спасение непререкаемо. На этой войне есть смысл спасать даже мертвых, а ты-то еще жив.