«Життя P. S.» Валерії Бурлакової. Біль. Біль.

138

Рівно 200 грамів.

От скільки важить твоя книжка, Лєро. Я спеціально перевірила — мені було цікаво дізнатися, яка ж вага у цього болю, що я не можу його нести. Виявилося — всього лише 200 грамів. Це не мій біль, здавалося б. Але мені не по силах, я не така дужа, як ти. Навіть не схожа.

«Життя P. S.» — книжка не про смерть, хоча вона з неї починається. Ти розповідаєш про свого хлопця Анатолія Гаркавенка, Морячка, який разом з тобою захищав Україну на шахті Бутовка, розповідаєш про те, як втратила його, розповідаєш… про все розповідаєш. Як підриваються на розтяжках, як дають «отвєточку», як трасера крокують небом Донецька. Це розповідь відкрита й пряма, але я не чую лінійної історії. Це те, у чому розчиняються без залишку. Це не повість, це життя. 200 грамів життя, які ще спробуй унеси!

Втрата воїнів, які захищають мою землю — це завжди боляче, але щоб так, із повним зануренням… Це не б'є під дих, бо духу в тебе й так вже нема. Це викликає подив. Я не знаю, як можна було почути «Він двохсотий» і не просто жити далі, а й розповідати про т. е. Я не знаю, як можна пережити Шахту один раз і повернутися туди знову. Це книжка як раз про те, чого ніхто не знає, про те, чого ніхто насправді не може, що просто неможливо ані для кого. Окрім тебе, Лєро, окрім тебе.

Дівчина, яка воює за мою землю. Дівчина, в якої ця війна вкрала кохання. Дівчина, яка змогла жити настільки сильно, щоби про це розповісти. От, що таке ця книжка. На цій війні багато героїв, але є героїзм особливого рівня. Героїзм дівчини, яка викурює цигарки одна за одною, чекаючи, доки її коханий просто під прицілом ворожих снайперів налагодить камеру відеоспостереження на висоті. І ця дівчина може не лише чекати. Боротися, боронити… любити. От, що вона може. От, якими бувають герої.

«Життя P. S.» — це книжка про горе, але вона не викликає банальних ридань. Вона не для того, щоб віджати сльози, або викликати почуття провини (хоча воно є). Сльози могли б навіть її осквернити. Тут біль високого штибу. Не до сліз, а до зупинки дихання. Перша сторінка, друга… 68-ма, а ти ще не зробив вдих. І тобі боляче настільки, що й не хочеться. Але ти зупиняєшся і насилу починаєш. Один подих. Два. Три. Один за Лєру. Другий — за Морячка. Третій — за тих, хто зараз наповнює своїми світлими тінями шахту Бутовка. Так-так, світлими. Бо то за їхніми спинами мені так добре живеться (й взагалі - живеться після втрати дому, яку я думала не пережити).

«Життя P. S.» — це книжка про смерть, яка не вбиває. Морячок загинув? Та ні! Ні, кажу я вам. Бо якщо його пам’ятають, якщо живуть цією пам’яттю, якщо допомагають іншим завдяки цій пам’яті, то не можна навіть припускати цього. Не можна навіть писати це слово. Той, хто творить світ, не прощається.

Ми всі - ті, хто читає «Життя P. S.», сидимо вдома на своїх м’яких килимках біля ліжка дитини. Вчитуємося в кожний рядок. Ви на Бутовкє нас навіть і не знаєте, і не уявляєте нас, а ми насправді намагаємося на цій теплій домашній підлозі зібратися й зробити якось так, щоб хоча б цієї ночі було «без двохсотих, без трьохсотих». Як ми це можемо? Молитвами? Спогадами? Любов’ю? Є різні варіанти. Кожен несе свою ношу, і кожен вірить, що донесе.

Що я хочу, Лєра? Я хочу, щоб після «P.S.» знову було життя. Твоє життя. Я хочу читати про нього й радіти кожному слову. Бо для мене це все вже рідне. Я навіть не можу писати тобі «ви». Бо людина, яка знає, якими є ночі над моїм Донецьком, яка зчитує його тумани, яка бачила його сліпучий білий обрій, яка розуміє, що таке Красік, Селідово та Нетайлове, — це рідна людина.

Якби тепло, яке я можу тобі дати, щось важило, це було б 200 грамів. Малувато? О, ні. Я беру у руки книжку «Життя P. S.» і розумію, що це дуже

дуже багато.