До бійців на дальніх околицях Торецька (колишній Дзержинськ) Донецької області ми під'їхали з волонтерами.
Звідси можна побачити горлівські околиці. Розрита червона порода з глибин донецької землі за десятиріччя вигоріла і виглядає зараз як поверхня Марсу. Виникає відчуття повної нереальності всього, що бачимо.
З собою взяли трохи львівської кави та сигарет. Знайомимось. Позивні і у бійців і у самої застави — символічні. З кожною новою ротою, що заносить сюди чергова хвиля мобілізації, люди додають нову назву. На їх думку, більш зручну для свого військового тимчасового, але дому.
Перша назва посту — «Квіточка», потім він був «Канадою», а зараз — «Бухара». Бо жара, бо це справжній терикон. І, як глинобитні хіжини у східній країні, на його схилах один до одного ліпляться бліндажі. Є і своя оаза — квітуче абрикосове марево у підніжжя породного відвалу.
Хлопці з різних міст, двомовні. Одеська, Полтавська, Тернопільська, Миколаївська область, місто Київ. Видно, що нам дуже раді. Спілкуємося, вони втомлені, але спокійні та привітні. Вражає мудрість. «Ми не говоримо на політичні теми, щоб не сперечатись та не ображати побратимів. У кожного свої погляди. Іноді вони повністю відмінні. Ми поважаємо та оберігаємо одне одного. Дуже часто від нашої взаємодії залежить життя», — каже нам боєць з одеським позивним «Моня».
Дивимося на побут. В основному це невеликі заглиблені в грунт бліндажні помешкання. Запрошують у «хатку» розміром 2 на 2 метри — перекриття з лісу, бетоновані сходи вниз, буржуйка, ліжка — збиті з дерева чи ящиків два топчани, вкриті тонким шаром поролону чи пінопропилену, зверху — туристичний каремат. Між ліжками — спільна стільниця з книгами та металевими чашками, поличка с предметами особистої гігієни, зверху ікона під рушником.
Питаю, чи повернуться сюди після війни, зустрітись з побратимами, подивитись на мирне життя, що колись повернеться сюди. «Ні за що», — каже новенький контрактник з Миколаєвщини, він тут десятий день. «Обовязково», — відповідає аксакал блокпосту, вчитель з Полтавської області.
Фотографуємо місцеве кошеня, його тут люблять, бо грайливе, муркотливе, нагадує про домівку.
Час пролетів швидко, хлопці підходили, спілкувались, розпитували про життя. Ділились своїми враженнями про рідки поїздки у відпустку.
«Ви ж не будете викладати моє фото в соцмережі, бо мама думає, що я у Дніпрі», — каже колишній студент-фізик хіпстерської зовнішності. Обіцяю, що фото будемо дивитися потім, в мирний час.
Після півтори години нашого візиту пролунав постріл з протилежної сторони, потім ще один. Нас почали швидко спроваджувати, попрощались тепло. Було відчуття спільності. Моня передав нам малюнок, який привезли кілька місяців тому місцеві волонтери. Це був контур танку, проведений олівцем непевною дитячою рукою. Ротний умілець зашив його зверху кольоровою гладдю і він набув ще більшої цінності. Підписали реліквію від роти в дарунок Донецькому прес-клубу.
Повертались битою дорогою. Деякий час їхали мовчки, кожен думав про своє. Перебрались напіврозваленим мостом через ріку Кривий Торець. Споруда вже другий рік потребує відновлення, поки мешканці користуються тим, що залишилося.
Далі проїхали обладнаний у стаціонарній будівлі блок-пост другої лінії оборони. Може здалося, але було враження, що побут бійців у тилу менш організований, ніж на передовій.
Хоча і передова досі потребує багато чого. Потреби різні - від компактних тепловізорів до спідньої білизни та шкарпеток. Та і матраци є не у всіх, і взагалі це, мабуть, суворо підзвітне майно. Так, зустрівши у Торецьку щасливих демобілізованих, помітили що вигружаються вони з машини обіймаючись з інвентарними матрацами.
Дивлячись на те, яка ейфорія та усмішки блукають на обличчях воїнів, що після року тяжкої служби збираються додому, сподіваєшся на довгоочікуваний мир. Та достойне життя в незалежній сильній державі вільних людей. Це ж не утопія?
