9 травня: День перемоги. Над ким?

Як і всі родини, наша під час Другої світової втратила родичів. Також я маю, що розказати про своїх дідусів, що повернулися додому, але не хочу. Вони були солдатами, ніколи не пишалися участю у війні, ніколи про неї не говорили. Вони її ненавиділи, сильніше ненавиділи лише 9 травня.

Моя бабуся

Вона росла у війну, народилася в 1931 році. Про те жахіття говорила час від часу, говорила просто, зрозуміло, буденно, — як я могла тоді осягнути дитячим розумом, оживити в своїй уяві повну картину народного горя?

Коли я була ще мала, мою увагу трохи присипляли спокійний тон, тихий голос. Весь жах до свідомості не доходив, з одного боку, я й сприймала все це, як страшну казку.

…Про те, як вони з матір'ю тікали до сусіднього хутору прямісінько через поле бою, і на якійсь галявині, щоб їх не помітили, мусили ховатися під трупи бійців, бо нарвалися на фашистів.

…Про те, як, поранений під час бомбування, довго-довго, страшно помирав 14-річний брат бабусі; про те, як страшно чути свист згори, і знати, що зараз почнеться пекло.

Досі для мене загадка, як вона змогла нести все це в собі через життя — і дарувати нам стільки радості, сміятися та співати так весело, бути таким Сонцем.

Виховання «патріотів»

У школі на уроки «патріотичного виховання» до нас запрошували ветеранів. Нам розповідали про «красу моменту», коли з криком «За Сталіна!» солдати кидалися з гранатами під ворожі танки. І завжди це були одні й ті самі ветерани.

А якось прийшов він. Дуже, дуже старий. Хвилин із 20 вів бесіду з нами доволі спокійно, а потім раптово, після питання про те, як наші партизани допомагали мирним, почав плакати, говорив: «Вибачте, діти, я не можу про це брехати, а для правди ви ще такі маленькі».

Вчителька повела його геть з класу, сказавши, що дасть йому водички. Потім повернулася сама, зла, червона вся. Більше він ніколи не приходив до нас. Не запрошували.

Це вже потім, коли почала користуватися інтернетом, я читала документи у відкритих джерелах, дивилася фотокопії, також читала зізнання радянських солдат, яких кинули в пекло, яким доводилося палити власні села за наказами тих, хто потім ходив по школах і розповідав про «таваріща Сталіна».

Мені жодного разу не зустрічався справжній воїн, ветеран, що хотів би говорити про ту війну.

Уроки війни?

Якщо говорити взагалі, то я не розумію, які саме уроки дає чужий досвід. Співчуття, біль, огида, злість, смуток, — це природні реакції. А от бажання навчитися на чужих помилках, як на мене, неприроднє, бо це неможливо.

До 2014 року я навіть приблизно не уявляла собі, що таке війна, і навіть коли вона почалася, я тупо, як баран, вперто робила свою справу та чекала, що минеться. І я зовсім не згадувала чужі розповіді про чужу війну: до чого? Чим би це допомогло?

Вшанування пам’яті загиблих, замучених, скалічених, — правильне, так! Але «надіти діда на павачку» та ходити з ним, то вже нагадує психічний розлад. І ви думаєте, я про «вату в Донбасі»? Ні-ні. У вільних містах 9-го теж відбудуться такі «паради», ви й не знатимете. І ще багато років скалічені совковою бидлотою люди калічитимуть своїх дітей балачками про «вєлікую атєчествєную».

Сумно, що ніби й непомітно: з якою ненавистю люди в окупованій зоні йдуть на цей «побєдобєсний» «парад», — йдуть, бо їх женуть силою; і як відстоює, виборює собі цей «день перемоги» дехто тут, у мирній, вільній Україні.

Перемога — над ким?

Кого або що перемогли в Другій світовій?

Фашизм? В жодному разі. Фашисти зараз ідуть на нас із Росії, ідуть зі зброєю, і вдарили вони зі спини, саме в той момент, коли увага світу була прикута до подій у центрі та на Заході України.

Як справжні нацисти, вони вбивають в голови тим, кому не пощастило жити в окупації, що є одна нація, «найкраща» нація. Вони калічать, гвалтують, випалюють, нищать, крадуть, відбирають… вбивають. Щодня вбивають далеко не найгіршу частку української землі. Фашистів ніхто не переміг: вони живі й тепер; вони й тоді, в СРСР, сиділи у кріслах можновладців.

Ворогів, ворожу армію? Ні. Бо ворожа армія поводилася більш чесно — вороги вбивали, як і належить ворогам, але відкрито та в бою. А радянські скоти нищіли власний народ в таборах. Так, германські фашисти будували концтабори, і катували людей, я не перекручую реальність, — але ж це ворог, ворог! А радянські фашисти — мучили свій, власний народ. Хто ж насправді гірший, і що то за вороги, нібито «переможені»?

Кого ж «перемогли»? Власний народ? Зґвалтованих дітей, розстріляних патріотів, жертв репресій? Що саме святкуватимуть ті, хто каже про «празнік»?

Брехня та майбутнє

Я не історик, не викладач, не політик, — просто собі людина, яка ненавидить брехню під будь-яким соусом.

Деколи дуже страшно дивитися на намагання виліпити з героїв нашої, теперішньої війни таких собі «ляльок перемоги» за радянським зразком. Це коли немає значення, чи є ті чесноти, вірність присязі та наказу; не важливі людські якості, особливості характеру, головне — загальний, спільний для всіх образ Героя, який гордо ступає назустріч ворогові.

Так, вони не зі зла. Так, це прекрасно — вклонятися нашим Захисникам. Але Правда своє візьме, бо це найбезжальніша річ на світі. Вона завжди знаходить дорогу, а нащадки, розкривши одну брехню, вважатимуть брехнею все написане в підручниках, збірках віршів, виданнях нашого часу…

Важливо втриматися на цій грані, відчувати її серцем — межу, що відокремлює справжню картину від яскравих барв бравади.

Ми вчимося

Ми вчимося казати правду, хоч вона деколи страшна. Ми кажемо, бо оце вже — наша війна. Це вже ми втратили рідних, друзів, побратимів. Це ми плачемо, проводжаючи солдатів на фронт. Це ми — когось не дочекалися.

Тепер настав час нашого болю. Теперішній час.

Я вірю, що Україна перенесе, витерпить його з честю. Ба більше — я знаю, що майбутні покоління не читатимуть про вигадані «героїчні операції» вигаданих «термінаторів». Бо пропаганда, що робить ідолів зв звичайних людей, огидна, страшна та шкідлива підміною понять про головне — честь, відвагу, розум, волю, які були на тій війні. Але стали замиленими, частково втратили ціну за завісою відвертої брехні.

Тепер, на нашій війні, в нас є кіборги, а вони дійсно виявилися міцнішими за бетон та метал. В нас є захисники, якими можна пишатися. Ми знаємо правду — і самі пишемо історію. Сумно… писати її доводиться кров’ю, та в нас є шанс перемогти. Бо не відвертаємося від реальності.

То ж нам буде легше говорити правду. Сучасникам пощастило побачити вільну Україну. Але мусимо її зберегти та зміцнити. А для цього потрібно нарешті зняти полуду з очей, і визнати сумний, вкритий соромом та кров’ю період в історії власної країни.

А діди — най сплять спокійно. Пошана їм за подвиг, мужність, боротьбу. Царство Небесне.

Пам’ятаємо.