name
Марина Курапцева
14.10.2016
634

«Епістолярні хроніки». Вистава довжиною у війну

Життя крихке: якщо сьогодні ти щасливий і насолоджуєшся тишею та спокоєм, ніхто не знає, що з тобою буде завтра. Про те, як життя залежить від волі Бога та стосунків між людьми, розказали глядачам під час музичної вистави-присвяти українському війську «Епістолярні хроніки» Роман Коляда і Соня Сотник.

Вистава побудована на циклі «Епістолярні хроніки», створеному українськими поетами Уляною Галич та Сергієм Татчиним. Титульним для мене став цей вірш — початок початків, нарождення Світу, замріяне дитинство, де вже потроху пробиваются спалахи майбутнього:

дівчинка-літо, дівчинка рок-н-рол

дружить із хлопчиком років дев’яти-десяти

вони із різних світів, але їх поєднує кров,

а тому поєднуються їхні світи

і у цьому єднанні народжується щось цілковито нове —

щось, у чого нема ні назви, ані прикмет

хлопчик про це не знає

поки що він просто живе

в оточенні своїх солдатиків та іграшкових ракет

мріє стати льотчиком або мостобудівником

і у цілому він щасливіший за більшість дітей

коли міжгалактичні відстані долає одним стрибком

посміхається крізь сон і росте

коли просить у тата/діда мороза на новий рік ковзани

і до літніх канікул відраховує дні

всі небесні янголи дбайливо стежать за ним

і загадують — знає він про їхню присутність, чи ні…

а коли, трапляється, падає - до сліз і здертих колін

його добра бабуся дмухає на подряпини, дістає зеленку чи йод

хлопчик виросте чоловіком, але чи не забуде він,

що в його дитячих малюнках зашифровано генетичний код

що у кожному зошиті на прокреслених червоним полях

зустрічаються дивні символи й нечувані імена…

хлопчик з іншого світу обирає правильний шлях

а в кінці дороги його чекає вона

втім, не виключено, що на якомусь витку

ця історія змінить напрямок руху, перетасує місця і час,

але хлопчик завжди її пам’ятатиме — саме таку,

як в шкільному фотоальбомі за п’ятий клас.

Роман Коляда — піаніст-імпровізатор, композитор, поет, журналіст, диякон… Як ці слова можуть допомогти уявити Романа під час вистави «Епістолярні хроніки»? Ніяк — бо для цього треба було сидіти в залі Будинку Актора, бачити й чути, як музика поєднується зі словами, коли Він звертається до Неї:

люди, що знають про смерть, множаться нею на три,

а ті, хто вдають, що не знають, — діляться нею ж натроє.

говори тільки з першими, тільки з ними про нас говори,

тільки вони усвідомлюють, що всесвіт межує з грою.

тільки вони розуміють мову каміння й дерев, —

є в цьому щось первісне, позалюдське, — тваринне.

той, хто цих людей тобі дав, той і забере, —

на райські перини.

він співатиме їм колискову — «ой, при лузі»,

а бешкетники янголята лоскотатимуть їх пір'ям,

доки деревом неба розповзатиметься зоряна гусінь

із тамтешнього надвечір'я.

а допоки — говори з ними і починай за них, —

з чогось несуттєвого, другорядного, — наприклад, з прози.

тільки не з віршів, — з віршів хай починають вони,

якщо не бояться чи не мають розуму.

бо вірші - це ніби щось зурочене, про них мовчи.

як про любов і смерть, чи про того, хто без імені.

і щоб я не лишився для тебе ніким і ні з нічим, —

не треба в мене вірувати.

просто вір мені.

Взагалі, вистава стала живою мапою не тількі людського страждання, що його довелося зазнати українському народу під час війни, названої АТО, — це Ода коханню, життю, силі та ніжності. Це глибоке занурення в почуття, яким нема справи до роздумів про завтрашній день. Почуття, легкі та гострі, ніби перший мороз в прозорому осінньому повітрі; чисті, як сльоза першої роси влітку; яскраві, як веселка над батьківською хатою… вічні, як Доброта.

Мабуть, секрет не в тому, наскільки майстерно Роман Коляда декламує поезії, — коли кожний рядок виспівує серце, коли кожна літера — немов жива пульсація в скронях, народжується щирість. І ти просто віриш. Дійсно, просто віриш.

тут ми на Майорці,

перед цим — в Коста-Ріці,

а ось на цьому ютубі - у Вероні.

наші ролики набирають мільйони переглядів і тисячі поширень.

ти безоглядно щаслива, засмагла, твої губи ледь-ледь солоні,

ми з тобою дуріємо й цілуємося в спортивній машині.

і що нам дороговкази чи якісь там застережливі знаки, —

коли ми сідлаємо твій Бентлі чи мій улюблений Астон Мартін!

ти герцогиня Норфолкська, а я — щонайменше — принц Монако,

і всі довкола усміхаються нам — бо ми того варті.

а серпень перекочується достиглим яблуком у долонях.

спека — ніби лепардова, гіпопотамова чи слонова.

ми вкотре шукаємо тінь під цим розпеченим соняхом,

і вкотре одне без одного не уявляємо себе знову.

і коли сонце виблискує золотою заклепкою,

ми ліниво на нього мружимось через бокали з мартіні.

а люди думають — добре їм, бо люди впевнені - легко їм,

а нам всього-на-всього лоскотно в сонячному сплетінні.

Соня Сотник, відома українська радіоведуча, співачка, але у вечір вистави — вся — полум’я, жага до життя, примхлива та покірна, відкрита і сором’язлива, замріяна та печальна… словом, закохана Жінка. Образ створений настільки природньо й щиро, що відділити його від артистки було неможливо навіть після вистави.

Слова — частка суті, глибина душі, розгорнуті під тепле сонце долоні, — але деколи міміка, жести, поворот голови, погляд крізь вії були ще красномовнішими.

Жінка, що кохає = Жінка, що чекає, таку квінтесенцію видала підсвідомість після перегляду. Соня створила образ Героїні, подвиг якої полягає в непокірливості Долі-розлучниці, в захопленні Чоловіком, Воїном, Коханим. Зв’язок, що розірвати може тільки смерть. А понад усе — віра в Перемогу.

ідуть ешелони на схід або може на захід

везуть ешелони у нутрощах тишу і зброю

а я все ніяк не наважусь тобі розказати

про те що найбільше боюся померти старою

про те що сліпі самураї не ходять навшпиньки

їх водять по вулицях мудрі німецькі вівчарки

наш світ помістився б на кінчику срібної шпильки

якби його можна було з понеділка почати

якби нашу версію пильно розглянули слідчі

й усе записали на споді небесної мапи…

наш Бог це хлопчина котрий не повторює двічі

а замість причастя усім роздає автомати

тому не мовчи, а дозволь своїм рибам злетіти

гримлять ешелони наповнені хлібом і сіллю

до раю не втраплять жорстокі налякані діти

їх тіні розвіють вітри з передмість Хіросіми.

Але Жінка буває різною. Примхливою, роздратованою, не в настрої, врешті решт… В Жінці живе лише одна жага, — бути коханою, хай би вона в цьому не зізнавалася навіть собі, ховаючи правду за стрімким плином щодення, за сердитими жестами та пекучими різкими словами. Але героїня «Епістолярних хронік» — не ховає. Ми вже казали, що її призначення очікування та Любов. Любов — і Кохання.

герцогиня норфолкська мріє стати червоною королевою,

рубати валетам голови, грати їжаками в крокет.

з самого дитинства вона була доволі проблемною,

але то таке.

зважаючи на походження, їй можна вибачити усі ці дурощі -

рвучкі перепади настрою і кольорові пасма в каре.

коли проминає літо, вона мимоволі почувається обдуреною

і мусить взятися за старе:

пиячити, курити цигарки десятками,

танцювати до ранку, не піклуючись про фамільну честь.

герцогиня норфолкська уся така,

ніби річка, котра навспак до горизонту тече.

ніби передгрозове небо, або чиїсь ініціали, вишиті на хустині.

у передчутті осені неможливо втриматись від журби.

вона бачила найвіддаленіші острови — їх пейзажі пустинні.

вона знає про кеннеді, і того, хто його вбив.

вона міркує про те, що добро і зло насправді однакові,

а єдина різниця — у намірах, та й ті провадять знано куди.

герцогиня норфолкська закохана у принца монако,

у нього є астон мартін, і тижневий запас провізії та води.

він каже їй:

— люба, усе довкола таке зникоме,

а десь за найближчим обрієм нас чекають наші мерці…

їхню втечу супроводжуватиме музика морріконе.

він стискатиме її руку в своїй руці.

Вистава — присвята українському війську. Напередодні Дня захисника України в залі не було серця, що билося б не в ритмі з народним болем. Більше двох років нашу землю роздирає війна, і ешелони йдуть на Схід, і повертаються вони — дехто цілий, дехто скалічений, але безумовно всі - зі зламаними долями та змученими душами.

Вони йдуть з війни, повертаються до затишку й Кохання, до тепла й турботи… і не знають, що тепер з ними робити. Забули. Забули під дощем по плечі в холодній воді. Забули під обстрілами. Забули, ховаючи побратимів.

А вдома чекають матері, дружини, сестри, наречені, люблячі й терплячі. Що таке бути часткою цього з’юшеного кровью світу, що розкривається з кожним словом, сказаним про життя «там», на війні, що зривається, ніби пара з вуст на холоді… Жінка знає. Вона знає, проте не зрікається.

липень — це неочікуваний дощ в неділю,

із самісінького ранку — різкий, холодний, —

як одкровення.

це мурахи літер у тілі.

це бабуся — Софія Іванівна, в дівоцтві Голота.

це дідусь — Федір Петрович, — іще молодий, здоровий,

і обоє такі усміхнені й щасливі - наче

не було за життя ані смерті, ні крові.

це дві таблички на цвинтарі - Татчина й Татчин.

це біла хата над ставком, із голубими вікнами,

кілька вуликів, яблуні, і з гектар городу.

це тяглість, до якої звикаю і ніяк не звикну, —

як до роду за моєю спиною і себе серед цього роду.

це домоткані небеса над оцією хатиною,

що тримаються на сливах і на кількох горіхах.

це почуття захищеної всим родом дитини,

що, засинаючи, фантазує під колискову зі стріхи.

це вагомість мовчання у риториці наративу.

це — віднедавна — вагання між прозою й віршем.

а ще — безпричинне очікування дива,

що з пережитими роками лише міцнішає, —

як вітер, що сторчма підіймає комір,

над безоднею ставу — крізь хвилі застуди.

це зблиски вічності - між тим, що зникоме, —

як усвідомлення, що смерті немає й не буде.

Що між ними — Ним і Нею? Короткий спалах пристрасті, глибинне добровільне отруєння чужим болем, щастя дотику й простої ласки, швидкість пульсу та горе розлуки навіть на деклька днів… все разом. Що їх об'єднує, точніше — робить одним цілим? Відповідь у всі часи буде одна. Кохання. Кохання, для якого немає меж, яке врешті решт переможе війну. Завжди перемагає.

Наша силаботоніка, по суті, доволі умовна.

Нетрадиційна — на кшталт сексуальної орієнтації.

Густа і тепла, ніби овеча вовна.

Брутальна, як вуличні танці.

Наша силаботоніка не претендує називатись поезією.

Для цього в неї занадто гострі кути й погані рими.

Одначе, коли все на світі вичахне і пощезне,

Ми зможемо пам’ятати, що колись говорили.

В часи найбільшої німоти, у дні сум’яття і постраху,

Коли небо просякне димом і кислотними випарами.

Наша силаботоніка не врятує нікого. Просто

Залишиться єдиним вибором.

І нехай це, здебільшого, самоомана й дешеве штукарство

З домішками барвників, загорнене у яскраві фантики.

Наша силаботоніка має в собі трохи чогось лікарського.

І це залишається фактом.

Коли ж вибухне горизонт, і на землю осяде пил космічної катастрофи,

а морок оселиться навіть там, де раніше лунала музика…

Ми зможемо повторювати свої аритмічні строфи

В очікуванні нової Музи.

В надії на звільнення, у стані помірного токсичного ступору,

Ми збережемо свої слова — принаймні, дещо з найголовнішого.

Наша силаботоніка, на перший погляд, така доступна.

Наша силаботоніка убиває ніжно.

А над усім цим морем людських страждань, сподівань та віри — Бог. І Він дивиться на нас, наші війни та отруту в наших жилах. Можливо, дивується, радше… сердиться? Але — не кидає, не кидає на самоті з бідою. Люди вірять, що Бог це любов. У що вірить Бог? Хочеться сподіватися — в Людину.

отак прокинутися о шостій чи навіть о п’ятій ранку

і дивитися як поступово прозорішає фіранка

глибоко вдихати і видихати — дооовго-предооовго

думати про Бога і про себе про себе і про Бога

як Йому живеться — ну просто цікаво — одразу ніде і всюди

хто Він для людей — це зрозуміло, а хто для Нього — люди?

їхня любов і ненависть — це добро і зло — весь сукупний досвід

і коли Він їх зазвичай перераховує - ввечері чи вдосвіта

сидить собі такий у кімнаті із голубими шпалерами

і нехай у нього буде помічник — секретар — скажімо Валєра

от Він задумується і каже — Валерію… а що там у нас українці?

той приносить книгу і розкриває на потрібній сторінці

Господь тоді трохи супиться підпирає бороду мружить очі

гортає сторінку за сторінкою — так нібито не дуже й хоче

чиркають комети об стелю над самісінькими головами

тут Він її закриває і каже — Валерію… своїми словами

і Валерій трохи картинно виходить на середину кімнати

розправляє плечі відводить ногу — Ви хотіли історій? — нате!

і починає розказувати — спочатку впівголоса — дуже тихо

про те що жити в Україні - це водночас і щастя і лихо

його голос росте і кріпне і за якусь мить виходить на ноти

ніби це шабельна атака — ніби лавою йде кіннота

і ти розумієш що від неї вже немає спасіння

тільки смерть, а по смерті - обіцяне воскресіння

він розказує все так — ніби вже й сам українець

в тисячному поколінні - може навіть десь із-під Вінниці

і увесь його рід — до останнього — у останньому коліні

височіє за ним безмовно — молитовні - уклінні

він сумлінно перераховує всіх живих і мертвих

перераховує всі зради і нібито даремні жертви

а тоді пояснює що жертва не буває даремною

особливо в цій країні яка од віку була буремною

він розказує про козацтво про чиїсь багатство і бідність

про кожну люблячу пару і кожну вдалу вагітність

перераховує всіх поранених страчених і спасенних

тих хто віддавав нажите і тих хто крав казенне

він проходить село за селом місто за містом

від його слів у кімнаті вже мало місця — їм тісно

він розказує про прилаштованих і про геть неприкаяних

про гнаних і гонителів про Авелів і Каїнів

і Господь забуває про все на світі - навіть про каву

і так Йому все незвично! і так Йому все цікаво!

це ж почути одночасно про стільки плачу і сміху!

і нервово гризе від хвилювання на вказівному ніготь

і коли Валерій закінчує повисає тотальна тиша

тільки чутно як в сусідній галактиці шкребеться миша

ніби точить щось смачне і аж попискує від щастя

і провисає над ними небо — як хустка — квітчасте

так минає хвилина за хвилиною година за годиною

і от саме зараз Господа можна сплутати з людиною

— нагадай мені завтра… треба б зайнятись українцями…

і про отого… як його… ну ти розказував… з Вінниці.