Здавалося б, цю книжку не пережити. А її насправді треба переживати, а не просто читати. Бо «Донбас — арена війни» — це дещо більше, ніж просто книжка. Спершу здається, що це така собі колекція спогадів про Донецьк весни-2014, про те, як люди залишали цей Донецьк, і як сподівалися повернутися. Тільки це не просто розповіді (місцями шокуючі). В книжці 50 імен а, здається, що це 50 болей, які не мовчать ані миті. То може це насправді колекція болю, так що будьте обережні. Я попереджаю.
Ні, взагалі-то це просто історії. Про те, як хтось біг від ошаленілої війни, яка гналася за ним по донецьких вулицях. Про те, як залишали дім на кілька тижнів, щоб аж потім дізнатися, що в ньому геть усе розтрощене — щось вкрали, щось просто винесли, а щось розбили. По-звірячому, а що? Хіба цих людей шкода?
Це історії про те, як люди боялися, що завтра за ними «прийдуть», і як тікали, щоб встигнути і не потрапити «на підвал». Про те, як не встигали і потрапляли. Про те, як більше ніколи не бачили тих, кого забирали туди.
Чому люди залишаються в Донецьку? Чому вони поїхали ще на початку позаминулого літа? Чому вони досі плачуть?
Просто відповіді. Просто розповіді. Без літературних надмірностей. Про чиїсь краєвиди з вікна. Про чиєсь маленьке щастя — чорнильницю у вигляді кошеня, наприклад. Про чиюсь затишну кімнату. Сторонній особі ці розповіді, мабуть, не прийдуться до душі. Бо там кожне слово — трагедія. Неосяжна, але… Ні, про «але» пізніше.
Це краще читати десь не вдома. В парку, на лавочці, в метро. Головне — постійно відчувати, що навкруги є люди, є життя, бо там — за межею безкомпромісної печалі, яка схопила і не відпускає Донецьк, — життя це здається ефемерним. Ті, хто залишився в Донецьку, або ті, хто приїхав туди на строк, більший, ніж 2−3 дні, можуть спіймати себе на думці, що іншого, нормального, життя немає і ніколи не було. Для них це не-мож-ли-во. І автори «Донбас — арена війни» пишуть саме про це. Відчуття неможливості того, що відбувається. Й неможливості пережити це.
Чи може місце, яке любили сотні тисяч біженців, — чи може воно втратити своє сяйво? Те саме, неперевершене донецьке сяйво, яке впізнає кожен, хто бачив його на власні очі. Але вони — ті, хто бачив місто після, — кажуть, що того сяйва більше нема. Хтось з них відчув цю темряву ще навесні 2014-го, хтось — тільки зараз. І вони розповідають, як їм довелося жити, коли це сяйво згасло.
І отут і є те саме «але». Бо ці всі 50 авторів, мають на всі тексти одне спільне слово. «Жити» (в різних словоформах). Вони пишуть не тільки про сльози, не тільки про біль, не тільки про трагедію. Вони пишуть саме про життя. «Что ты знаешь о солнце, если в шахте ты не был?», — ця пісня завжди грала на донецькому вокзалі, коли відбував потяг до Києва. І от зараз вона мовчить. Бо що ти знаєш про життя, якщо ти його жодного разу не втрачав усього?
Вони — мої знайомі і незнайомі «донецькі» — втрачали. В книжці є розповіді журналістів, активістів, студентів, викладачів з Донецька і сусідніх міст і містечок. Одного разу усі вони втратили все або майже все. Вони виїхали, маючи попереду ніщо, хотіли було вмерти від болю, аж раптом стало сонце. Вони поплакали і почали будувати. Свої нові дома, своє нове життя. І якось так вийшло, що вони змогли хоча б звести фундаменти. Вони — всі ці 50 — більше не кажуть слова «я жив». Вони кажуть: «Я живу».
Ця книга — це не розповідь про минуле. Це насправді спогади про майбутнє. Про те, як можна жити, коли тобі звідусіль відрубали живлення. Здається, що це буде вивчати вся Україна. Бо коли пропускаєш через себе дим цих спогадів, виявляється, що то не дим, а струм. Від нього спочатку не стає дихання, але потім воно відновлюється.
Чуєш, мій любий переселенчику? Жити — то таке слово, яке нам з тобою не зовсім відоме. Але ти насправді навіть не розумієш, скільки життя є всередині тебе і навкруги. Прокинься у чужій хаті, де ти зараз живеш, глянь у чуже дзеркало в чужій ванній, і десь там, де горять твої стомлені очі ти побачиш, що ти… Що? Не помітно? Не відчуваєш? То давай я тобі скажу:
Ти — найживіший.
Завантажити книжку «Донбас — арена війни» можна на нашому сайті. DonPress вже публікував окремі тексти з неї - розповіді Тараса Москалюка й Олени Тараненко. Також у книжці є текст, який спочатку був оприлюднений на нашому сайті - «Род пробужденный».