Минуло півтора роки. Я не вірю. Згадую і не вірю, що це було півтора роки тому в Донецьку, в якому я не була вже більше року…
П’яте березня. Після ганебного «проросійського» мітингу першого березня — з титушками, з привезеними невідомо звідки бандитськими пиками, які тепер для всієї України — усталена картинка «донецьких», нам усім ясно, що треба виходити і визначати вибір свого, українського Донецька.
Чи було страшно? Поки ти це обговорюєш зі своїми, поки зосереджуєшся на деталях — що брати з собою, де зустрічаємося, звідки підемо, чи брати прапори з собою, чи там буде якась атрибутика — може, трохи і страшно, проте якесь збудження сильніше за страх. По-справжньому страшно стане потім, коли побачиш на головній площі міста-мільйонника величезний натовп тих, кого ти в своєму Донецьку до цього не бачив чи не помічав — замість обличчя у цього натовпу роззявлений рот, з якого тхне ненавистю, люттю, смертю. І хвилі безжально страшного скандування, що котяться над площею: «ВОНЗДА…ВОНЗДА…» .
Ти входиш в ці хвилі ненависті, як у відкритий космос, у тебе перехвачує подих, повітря не вистачає, і ти не можеш зрозуміти — чи це тобі і що вони кричать? Бачиш своїх, їх більше, трохи передихаєш, з кимось вітаєшся, комусь посміхаєшся, читаєш плакати, що їх принесли твої друзі (наприклад, «У Донбасі війна весна»), розгортаються прапори, прив’язуються на пальта жовто-блакитні стрічки, гуртуємося, щось обговорюємо, хтось співає, щось кажуть зі сцени… А до краю «нашого» материка дрейфують групки п’яних титушек, смикають дівчат-студенток: «Дєвачки, ви что с єтими п… сами?» І все більше накатує те дивне «ВОНЗДА…ВОНЗДА…».
Коли воно стає вже нестерпно гучним, і відчуття небезпеки буквально матеріалізується, пресується навколо нас якоюсь абсолютно реальною присутністю, я, нарешті, розумію, що вони кричать: «ВОН С ДОНБАССА!», «ВОН С ДОНБАССА!». Це вони мені. Нам. І вони не сумніваються в тому, що мають на це право, що нашого, українського Донбасу тут не має бути, а залишитися тут мають тільки вони. Над площею розгортається величезний прапор України, ми стоїмо під ним і співаємо, закінчується усе дуже напружено, розходимося хто як, а потім узнаємо, що хлопців — вболівальників «Шахтаря», які були найактивнішими та які уносили прапор, сильно побили. Когось з тих, хто малими групами йшов з мітингу, також виловлювали та били. І чоловіків, і жінок. Міліція все бачила, проте… Вони вже тоді знали, що «ВОН С ДОНБАССА!» — це не їм, це нам.
Тринадцятого березня нас було ще більше, проте і їх також. І вони були вже з бітами, міліцейськими раціями, заточками та ножами. І вже не просто кидали яйцями, борошном, фарбою та пляшками з водою, як п’ятого, а били по-звірячому. І вбили Дмитра Чернявського. Йому було двадцять два. І покалічили багатьох. І все це не просто на очах у міліції, а й за їх сприяння. Я і зараз бачу, як міліціянти організовано розступаються і пропускають їх за спини хлопців з Самооборони, що стоять із зчепленими руками — вони разом, і це їх єдина зброя.
Були у Донецьку і спроби автомайданів, і камені та пляшки летіли в машини, витягували водіїв та пасажирів, чоловіків та жінок, хлопців та дівчат, і били металевими прутами…
Мабуть, ви цього не знали, бо, немов би за якимось таємним зговором, картинки Донецька для більшості українців — це захоплена ОДА, ганебний референдум 11 травня і ті фейкові вибори, які невтомно показують і показують, немов навмисно тавруючи нас цими картинками.
А для нас та гірка весна 2014 — це, може, перше свідоме відчуття, що ми — українці і ніколи не погодимося на інше. Абсолютна незгода з пропозицією «ввічливого сусіда» захистити наші російськомовні інтереси. Незабутня образа на те, що саме ми маємо забиратися геть з Донбасу, бо хтось так вирішив за нас. А згодом — і те страшне 5 липня, коли вмерла наша надія, коли у Донецьк із Слов’янська ввійшли «гіркінці» із Стрелковим, і стало ясно, що це місто вже не той Донецьк, у якому ми народились, виросли і який вибудовували. А може, вже ніколи і не буде тим.
Для мене той, мій Донецьк, скінчився 18 липня. Вони зробили вибір за мене, коли за доносом сусідів прийшли до нас з обшуком та заарештували чоловіка. Коли четверо озброєних днр-івців з «Руської право- славної армії» пояснювали нам, що за знайдені у нас українські прапори треба вбивати, у вишиванці сина нас треба спалити, а я із дипломом викладача російської мови та літератури, що маю таку українську бібліотеку з книжками Донцова, Шкляра, «Бронебійної публіцистики» — взагалі, якась зрадницька потвора, що не має права на існування. Коли я раділа тільки тому, що синів-студентів ми вмовили поїхати з Донецька напередодні, а мама зараз не гостює у нас. Коли після майже тижня поневірянь нам вдалося виїхати з рідного міста. З рідного дому, де я наро- дилася, куди мене немовлям принесли з пологового; з рідного двору, де буяли, проводжаючи мене, рожеві, білі, червоні та жовті троянди — незмінні символи Донецька; з рідного саду, де кожне дерево має свою історію — чи пам’ятає мене ще маленькою дівчинкою, чи посаджене мною та чоловіком до якоїсь пам’ятної події; з рідного університету, в якому я навчалася та працювала, і з яким мене пов’язують тридцять найкращих років життя.
Мій дім не встояв і року, хоча, я впевнена, він чекав на нас… Чекав з терпінням і любов’ю, якою ми його наповнили, чекав, бо не міг збагнути, чого це «сюди ніхто давно не приходив», якщо «звідси ніхто не пішов» (Сергій Жадан). Тепер, кажуть, він стоїть порожнім, з нього винесено усе, навіть двері, котел та батареї опалення. А те, що залишилось, розтрощено вщент, мабуть, з почуттями, пануючими тепер у «молодій республіці» — заздрістю, ненавистю та люттю. Вибач мені, мій дім, мій простір любові та життя, я не захистила тебе від зла та бруду, не змогла… Та хай буде за Жаданом:
Хай стоять непокірні будинки.
З якої не починай сторінки —
Час перемотує рвані жили,
Перетягує сірі бинти.
Тебе тут надто сильно любили,
Щоби звідси піти.
Дякувати Богові, мої рідні зі мною, а Дім там, де родина. Університет неймовірними зусиллями нас усіх збережено, тож маю і роботу. Боюся тільки одного — щоб те тавро «донецьких» не зробило нас вічними винуватцями та біженцями, щоб не почути після «Геть з Донбасу!» і з уст не донецьких українців: «Геть з України!». Щиро сподіваюся, що така фобія не справдиться, бо ж ми на те не заслуговуємо.
Полностью книгу «Донбасс — арена войны» можно скачать и прочитать по ссылке.