name
Марина Курапцева
02.10.2015
932

«Казки на ніч» Руслана Горового: новітня історія України в оповіданнях

27 вересня в столичній бібліотеці відбулася презентація книги Руслана Горового «Казки на ніч».

Вікіпедія про Горового каже таке. Народився в 1976 р. в містечку Конотоп Сумської області. Український журналіст, автор і керівник проекту «Служба розшуку дітей», Заслужений журналіст України, режисер короткометражного та документального кіно, письменник, автор збірок повістей та оповідань українською та російською мовами. У творчому доробку автора — документальні фільми «Спецпроект «Система», «Київський потоп» та «Укропи Донбасу», а також книги «Гагарін і Барселона», «Ген воїна», «Buenos dias, chica», «Країна «У», «Таран» і «Казки на ніч».

Про цю книгу й піде мова, бо об'єднує вона надто багато, підіймає надто сьогоденні та болючі теми, щоб прочитати й відкласти без зайвого слова.

Спочатку оповідки, які зібрані під обкладинкою книги, були постами у соціальній мережі. Користувачі чекали тих замальовок, в яких автор просто, по-життєвому, розповідає людям — про людей. Книжка «Казки на ніч» стала давно очікуваним багатьма подарунком Горового читачам. В ній є розповіді про виживання українців в окупованих зонах Сходу, де реальність деколи нагадує нічне жахіття, а, почавши день, вечора людина може й не діждати. В ній є фронтові будні воїнів АТО — вчорашніх мирних жителів, таких самих, як ті, кого вони сьогодні захищають. В ній є оповідання про братів наших менших, і викликають вони щем та співчуття так само, як і описи людських доль, бо покинуті тварини «зони» переживають ту ж саму війну. В «Казках на ніч» є, над чим посміятися й поплакати, подумати та згадати.

В цих творах чути пульс сьогодення. Отакими стали українські будні. Хтось чекає сина з війни. Хтось ховає дитину, що загинула під обстрілами. Хтось болісно зітхає в одному з міст на іншому кінці країни, почувши в новинах назву свого міста, розташованого десь на теренах рідного Донбасу. Скільки цих міст, містечок та селищ стали за рік сумнозвісними… Новітня історія країни нотується журналістами, поетами, письменниками. Творча людина живим нервом відчуває зміни в суспільстві, у свідомості соціуму. Зміщення цінностей та театр абсурду раптово стали каталізатором, і сколихнулося таке море, що його хвилі зачепили, похитнули, зрушили з місця кожного з нас.

Руслан Горовий — волонтер, який добре знає ситуацію в АТО не з газет та телебачення. Горовий жив на Сході, знайомий з його населенням не з побрехеньок, які з появою переселенців розповзлися по Україні. Він — журналіст, добре вміє систематизувати, і, що важливо, фільтрувати інформацію, безпомилково відокремлюючи правду серед океану страшних міфів та витримок з «сарафанного радіо». Тому історії автора, які диктує саме життя, і дихають такою реалістичністю. В підтвердження цих слів скажу, що на презентацію завітали і ті, хто став героями оповідок Горового, серед них були й бійці АТО.

Особисто мене найбільше вразило оповідання «Вдома» — одне з перших прочитаних Русланом Горовим на презентації «Казок…». Мова йде про добровольця-військового родом з Донбасу, який потрапив до рідного села, що опинилося на лінії фронту, та побачив у ньому руїни власного будинку, в якому виріс, змужнів, з якого пішов на війну. Герой твору дзвонить матері, втішаючи її: «Мамуль, все ніби ціле. Трошки шифер побило, но то справимо». А, завершивши розмову, дивиться на те, що залишилося від колись гостинної та світлої оселі. Гасить недопалок на обпеченій цеглині зі словами: «Нічо. Будуть ще й ставні, і фіранки. Головне — всі живі. І мама спокійно спатиме».

Це було як постріл. Як повернутися туди. Як знову почути телефонну розмову батька з сусідкою: «Валера, в ваш дом попало». Як знову опинитися під обстрілами в Дзержинську.

Коли Руслан почав читати наступне оповідання, в моїх думках раптово виникло слово: «єдність». Що таке насправді єдність? Нас — українців — так довго, цілеспрямовано роз'єднували, що ми вже забули істинне значення того слова. А Горовий цим коротким своїм твором сказав — принаймні, я то почула — про єдність все. Біль матері, благородство сина, лінія фронту — крізь руїни мирного життя. Хіба це не привід замислитися над безглуздістю ненависті, розбрату, поділення на «своїх» та «чужих» людей в одній країні?

Єдність між українцями буде, коли залишаться в стороні ненависть та розбрат, в яких, друзі, ми винні самі. Винні ті, хто в Донецьку боїться «правасєкав». Винні ті, хто у Львові вважає, нібито в Донецьку мешкають «сєпари», яких треба огородити колючим дротом. Винні ті, хто слухає, читає, дивиться пропаганду з обох боків, засвоюючи її з вдячністю щеняти, плямкаючого материнським молоком. Нащо нам розум, брати та сестри українці? Нащо нам такі світлі голови, може, — щоб думати?..

Україна теперішня нагадує місто, поділене на різні квартали, в кожному з яких мешкають по своїх правилах. Навіть говорять різномовно. То не є нормально, як подивитися зблизька, але, в принципі, не заважає жити, коли сидиш суто в своєму «кварталі».

Неймовірна чесність, яскрава образність оповідань Руслана Горового викликали в пам’яті той день — 7 вересня минулого року — коли моя родина, втікаючи від війни, прямувала на Львівщину. В Чапліно на вокзалі довелося чекати декілька годин. Я стояла на пероні - не могла знаходитися поряд з ними, які дивилися на мене, і в їхніх очах було: «Доню, а ми правильно робимо? Що ми робимо, доню?». А потім — потяг мчав нас геть з Донбасу. Знервована провідниця жбурляла нам постіль, ненавидячи за те, що кидаємо дім. Ми кинули, а вона — не може. Вона — з Донецьку. «Будєтє жить с бандеровцамі, там в сьолах адні фашисти». Такими словами провождала рідна земля. Та я їх не слухала. В тій жінці кричало горе, й цілком зрозуміло, що вона не могла пробачити нас, — тих, хто їхав в безпеку. Я не слухала, бо впевнена й досі: настане час, коли в України примиряться всі, хто тепер ворогує. Бо очищення душі від ненависті - як очищення землі від окупації, то болісний та довгий, але невпинний процес.

…Єдність — це не обов’язкове ритуальне вдягання вишиванки. Не вивішування державного прапору на балконі в Донецьку. Не механічне виталдичування напам’ять усього творчого доробку українських класиків у Львові. Це — повірити, пробачити, дати надію, подарувати любов, зберігати вірність. І все ж таки, саме в теперішній час і починається єдність. Справжня. Вона гартується у війні, крові, вогні та сльозах.

Надія. Мабуть, це основне, що можна винести з усіх, в принципі, книжок Руслана Горового. Вони дають надію на краще.

По завершенні презентації читачі поспілкувалися з автором, також відбулися фото- та автограф-сесії. Вечір залишив багато емоцій, які нескоро вщухнуть, і дав безліч приводів задуматися над тим, що насправді коїться в нашій — одній на всіх — державі.