7 питань переселенцю. Соломія Висоцька та Григорій Тихоліз: На вільній територій складно, але роботи купа для тих, хто хоче і може працювати
Як Донецьк покидав цвіт міста — викладачі, інтелігенція? Історій багато, і кожна варта уваги. Сьогодні свою історію DonPress розповідають одразу двоє героїв — кандидит філологічних наук, доцент університета імені Бориса Грінченка Соломія Висоцька та її чоловік сомельє Григорій Тихоліз.
Історія про те, як небезпечно було в 2014-му році донеччанам з проукраїнською позицією, як змінювалася свідомість інтелігенції під тиском пропаганди, як переселенці виживали в шаленій тузі за рідним містом… і про те, чому люди можуть повернутися жити на території, непідконтрольні Україні, і чому не можуть повернутися навіть на день.
-----------
DonPress слышал множество историй о том, как живут переселенцы, тысячи разных ответов и мнений и… мы решили собрать их все. Мы задаем переселенцам 7 одинаковых вопросов — об их жизни, стремлениях, планах и «перемогах». Читайте в нашем проекте о том, как живут люди, скрывающиеся за аббревиатурой ВПЛ!
-----------
1. Коли й чому ви виїхали?
Соломія: Я поїхала з Донецька 27-го червня 2014-го року. Було страшно, бо почались переслідування майданівців і просто людей з проукраїнською позицією, були випадки в нашому університеті, на нашому факультеті (Донецький національний університет, факультет іноземних мов), коли тим, хто був проти «дири» псували майно й погрожували. Нас з мамою, яка теж там працювала, називали поза очі «фашистками і бандерівками». Я досі не можу зрозуміти, що має керувати людиною з науковим ступенем, щоб вона почала чекати на автобуси з бандерівцями або розповідати, що турки будують для донецьких фільтраційні табори під Маріуполем (наш декан). Я усвідомила, що моє місто перестало бути моїм, і жити тут, серед цього осатанілого натовпу я не зможу. Я їхала назавжди і від початку це розуміла.
Григорій: В августе 14-го, потому что в город зашел Гиркин и начали активно стрелять.
2. Яка найбільша проблема, з якою ви зіткнулися на новому місці?
Соломія: Можу сказати, що нам пощастило, порівняно з більшістю. Ми їхали до Львова, звідки родом моя мама, мали там рідних, друзів, навіть домовленість з маминою колєжанкою, що в неї ми потім два роки квартирували, що вона прихистить нас і двох наших песиків. З роботою теж проблем не виникло ні в кого з родини, я дуже вдячна керівникам, які нас винаймали, моїм товаришкам, які просили мене займатись англійською з їхніми дітьми, це була неймовірна підтримка.
Складно було психологічно, десь восени я почала усвідомлювати, що Донецька більше не буде, ейфорія від переїзду до Львова минула і почалась люта, невгамовна туга за домом і за життям, якого вже не буде. Ще було тяжко усвідомити цей новий статус попри величезну підтримку (нам навіть хліб якось подарували продавці на львівському вернісажі, коли дізнались, що ми переселенці, ми намагались пояснити, що не голодуємо, але нас не слухали).
Був момент, коли ми з чоловіком пішли реєструватись як ВПО. Тоді ще не було довідок, реєстрували хто як міг, і нам видали бланки з написом «Центр реєстрації бездомних громадян»… Ледве втрималась, щоб не розірвати цей аркуш, бо я ж не бездомна.
Григорій: Множество противоречивых постановлений по переселенцам, которые постоянно менялись. Игнорирование и замалчивание проблемы на всех уровнях.
3. Чого особисто вам не вистачає на новому місці (чим має допомогти держава, що не виходить зробити)?
Соломія: Наша родина опинилась в трохи кращому становищі, ніж багато інших. Ми спромоглися вивезти абсолютно всі речі ще в кінці 14-го року, до «митниць» і перевірок. Вивезли величезну бібліотеку, я — четверте покоління філологів в родині, уявляєте, скільки томів вона налічує. Квартири виставляли на продаж ще до кримського референдуму, бо розуміли, що буде погано, і нам в «республіці» не жити. Продали їх тільки в 16-му році (до речі, колишні колеги, що вони тепер розвивають «науку в республіці», хотіли передати наше житло на потреби «дири», бо «дві порожні квартири в центрі, вони ж комусь знадобляться»).
Ми змогли владнати цей аспект свого життя, але в когось будинок зруйнований, хтось не наважується продавати, а комусь немає сенсу це робити за смішні гроші. Держава має виробити якийсь механізм для допомоги цим людям. Не роздавати житло задурно, людина не цінує того, що падає з неба (окрім, звісно, ветеранів АТО, багатодітних родин або людей похилого віку), а розробити механізм пільгових кредитів, співфінансування недобудов або порожніх приміщень, спільного фінансування. «Квартирне питання» — найгостріша проблема. Людям немає, де жити, через це хтось розчаровується і повертається в окупацію, ми втрачаємо вагомий людський ресурс.
Григорій: Уже ничего.
4. Що робите ви, яким ви бачите своє майбутнє після переїзду?
Соломія: Після виїзду я захистила дисертацію, здобула міжнародну акредитацію викладача від Кембріджского університету. Працювала у Львівській Політехніці, Українському Католицькому Університеті, університеті імені Бориса Грінченка. Почала роботу над докторською, через народження сина зараз цей процес трохи заглух, але я сподіваюсь надолужити час.
В Донецьку я була одним з найуспішніших репетиторів, мала останні роки перед війною не менше двадцяти приватних учнів, зараз працюю в тій же галузі як приватний підприємець і поступово відновлюю колишній рівень. До викладання у виші я вже не повернусь, працюватиму на себе і далі, я дуже люблю свою роботу, люблю спілкуватись з людьми і бачити результат своєї праці.
Григорій: Работаю, учусь, воспитываю ребенка, будущее вижу оптимистично.
5. Яким ви бачите свій край зараз, перебуваючи далеко від нього?
Соломія: Якщо я намагаюсь уявити Донецьк зараз, то мені ввижається вакханалія п’яного пролетаріату після жовтневого перевороту, НКВС і ЧК в найгірших своїх проявах. Я не можу зрозуміти, як молоді або середнього віку люди, що мають професію, або принаймні руки-ноги, можуть там лишатись. За чотири роки вже можна було усвідомити, що швидкого звільнення не буде, а будь-який вид проживання там — то не лише страхіття, а ще й співпраця з окупантом. На вільній територій складно, але роботи купа для тих, хто хоче і може працювати. Я не розумію, як там наважуються народжувати і виховувати дітей. До речі, оце абстрактне «а мені однаково, яка влада, я за мир, можу і тут жити» — найстрашніша позиція, бо такі люди — пристосуванці без жодних моральних якорів і цінностей. «Україна мені винна пенсію» — вони продадуться найпершими.
Григорій: Медленно умирающим.
6. Чи бували ви вдома?
Соломія: Я не була вдома, бо по-перше, проукраїнська позиція не лишає багато можливостей для відвідин. По-друге, я дуже бриджуся всім, що там зараз відбувається і не хочу мати ніц спільного з цим.
Григорій: Нет, и не собираюсь.
7. Чи повернетесь ви додому?
Соломія: Донецьк для мене помер. Я сумую за ним, як людина сумує за втратою близької людини, цей біль назавжди, але я не намагаюсь спеціально уявити місто зараз. Коли хтось розповідає, це цікаво послухати або подивитись знимки, але не більше. Це вже майже не викликає емоцій, хоча я можу чесно сказати, що так затишно, комфортно й зручно нам не буде в жодному місті.
Львів розвалюється на очах на зіставні частини, Київ намертво застряг в лихих дев’яностих з безкінечними ларьочками, стихійними ринками, наркоманами, безхатьками і тими, кого зараз називають «ромами». В Донецьку цього не було принаймні в центрі й прицентральних районах, та й не на кожній периферії можна було побачити.
Менше з тим, я ніколи туди не повернусь, навіть в гості, навіть на день «просто подивитись». Мені нічого там робити, це інше місто, яке жбурляло каміння в українських полонених, яке кричало «расія! расія!», підірвало наших хлопців в аеропорті, вичавило з себе все українське і позбавило себе всього людського. Я погоджуюсь з Оленою Степовою, яка пише, що проукраїнського населення там лишилось не більше двох відсотків. Ані я, ані мої діти вже ніколи туди не поїдемо.
Григорій: Не вернусь.