name
Лилия Веревкина
14.01.2016
675

Чи потрібно мобілизовувати переселенців?

Тема мобілізації складна для будь-якого чоловіка та його сім'ї. Не у кожного патріотичні мотиви переважають особисті та сімейні: необхідно залишити сім'ю, роботу, кинути побудування кар'єри, перервати зайняття спортом тощо. Виникають звичайні для людини питання: «Чи можу я залишити свою сім'ю?», «Чи це мені потрібно?», «Чому саме я?». Деякі аргументують своє небажання відстоювати безпеку держави відсутністю військового положення в Україні.

Але ще більш тяжким цей обов’язок стає для тимчасово переміщених осіб із зони Антитерористичної операції та Криму, деякі з яких вже мають психологічні травми та так званий «поствійськовий синдром» ще до початку призову.

У даній статі ми розглянемо питання мобілізації саме внутрішньо переміщених осіб (надалі - ВПО, переміщених осіб або переселенців). І хоча на сьогоднішній день чергової мобілізації не оголошено, з цим питанням до юристів знов і знов звертаються переміщенні особи.

І відразу мусимо засмутити: однозначної відповіді не має. Є велика кількість публікацій на цю тему, є різні погляди юристів на зазначену тематику, є погляди посадових осіб Міністерства оборони України, але жодним нормативно-правовим актом не встановлена чітка позиція саме держави по відношенню щодо мобілізації ВПО.

Зупинімось на кожному погляді «за» чи «проти» окремо.

Чому ж співробітники військових комісаріатів вважають, що вони діють у рамках закону, коли надсилають повістки переміщеним особам?

Головними нормативно-правовими актами, що регулюють питання проходження військової служби за призовом під час мобілізації є Закон України від 25 березня 1992 року № 2232-XII «Про військовий обов’язок і військову службу» та Закон України 21 жовтня 1993 року № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

Відповідно до ст. 14 Закону № 2232 приписка громадян України чоловічої статі до призовних дільниць та взяття їх на військовий облік проводиться районними (міськими) військовими комісаріатами за місцем проживання особи. А Законом України від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» встановлюється, що адреса за довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи є місце проживання такої особи на період проведення антитерористичної операції.

Саме ґрунтуючись на цих двох нормах, склався погляд, що переміщені особи можуть бути призвані на військову службу під час мобілізації.

Згідно з Законом № 3543 вид, обсяги, порядок і строк проведення мобілізації визначаються Президентом України в рішенні про її проведення, що на практиці закріпляється указами Президента України щодо конкретної хвилі мобілізації. На жаль, головую держави у жодному своєму указі не було встановлено порядок призову ВПО.

Це призвело до того, що велика кількість переміщених осіб чоловічої статі, які підпадають під критерії відбору, або спеціально не отримують довідку переміщеної особи, таким способом лишаючи себе та свою сім'ю права на отримання соціальної допомоги, або зовсім не виїжджають із зони АТО, піддаючи себе та членів своєї сім'ї впливу інших видів небезпеки. Звичайно, ці засоби уникнення призову є не тільки не ефективними, але і шкідливими для людини та її сім'ї. Не сприяє ця неурегульованість норм і нормалізуванню загальної ситуації в України.

Існують й інші погляди на цю прогалину в юридичних нормах. Інколи самі посадові особи Міністерства оборони України у своїх публічних виступах та відповідях погоджуються із загрозою ситуації, що склалась по відношенню до переміщених осіб. Так страх бути мобілізованим та неможливість інших членів сім'ї прогодуватись із розрахунку отриманої допомоги стає на заваді виїзду десятків або тисяч сімей із зони АТО, а це в свою чергу підтримує інформаційну боротьбу з Україною.

Занепокоєні цим питанням і в Управлінні ПРООН по координації гуманітарних питань, що було висвітлено в їхніх докладах. Так, у звіті УГКП ООН, 2015b. «Україна. Ситуаційний звіт № 25», УГКП ООН, Київ (надалі - звіт № 25) даються такі факти: «8.2 Консультації з активістами ОГС та переміщеними особами свідчать, що багато ВПО не шукають допомоги і не реєструються як ВПО для отримання державних послуг, побоюючись того, що чоловіки з переміщених сімей можуть бути призвані до війська…», «Більшість переміщених сімей — неповні, у більшості випадків головами таких сімей є жінки. Жінки складають приблизно три чверті внутрішньо переміщених осіб працездатного віку. Вони повинні дбати про дітей та родичів похилого віку, які мусили мігрувати разом з ними, забезпечувати економічний та соціальний добробут своїх родин, у тому числі задовольняти їхні побутові, житлові та фінансові потреби».

Тому озвучимо більш лояльний підхід до питання мобілізації переміщених осіб. І в першу чергу звернемось до міжнародної практики. Так, на 54 сесії Комісії по правам людини ПРООН, що відбувались 11 лютого 1998 року, були висвітлені Керівні принципи з питання про переміщення осіб всередині країни (надалі - Керівні принципи), згідно з принципом № 13 яких: «Ні за яких обставин не слід закликати переміщених дітей в армію, а також примушувати їх або дозволяти їм брати участь у військових діях. Переміщеним усередині країни особам забезпечується захист від дискримінаційної практики призову в будь-які збройні сили або угруповання внаслідок їх переміщення. При будь-яких обставин забороняється, зокрема, будь-яка жорстока нелюдська або принижуюча гідність практика примусового призову або покарання від ухилення від призову».

Українське законодавство подібних норм не містить. Але, враховуючи той факт, що наше законодавство ще в рухомому стані та постійно змінюється у напрямку дотримання загальних принципів та норм міжнародного права, не можна вважати, що посилання на Керівні принципи є некоректним або суперечить українському законодавству.

Серед нормативно-правових актів України по даному питанню можна виділити Закон України № 1706, що регулює права та свободи ВПО. Їм встановлено, що громадянин України за обставин, визначених у статті 1 цього Закону, має право на захист від примусового внутрішнього переміщення або примусового повернення на покинуте місце проживання. Тобто будь-яка особа, що постійно проживає в Україні, яку змусили або яка самостійно покинув своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, масових порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру, має право бути захищеним державою від повернення. А призов на військову службу в зону АТО є по суті порушенням цього права.

Крім цього, необхідно пам’ятати, що частка переміщених осіб вже мають поствійськовий синдром (інколи називають його «синдром АТО»), який не менш, а за думкою деяких психіатрів, навіть більш страшний для психіки, ніж Афганський.

Звернемось до Звіту № 25: «Через вплив насильства, пов’язаного з конфліктом, серед внутрішньо переміщених осіб, населення у зоні конфлікту та учасників бойових дій поширені проблеми психічного здоров’я, спричинені бойовими та кризовими умовами, такі як горе, розпач, травма, посттравматичний стресовий розлад (ПТСР)».

Із цим згодні навіть військові комісаріати. Спеціалісті підкреслюють, що необхідно при виїзді із зони АТО одразу звернутись до буд-якого психіатра, що працює при громадських організаціях по допомозі переміщеним особам, для визначення синдрому та допомоги у подолані його. Даний синдром не дає право співробітникам військових комісаріатів ставити людину на облік та призивати, але дає їй право, як переміщеній особі, вільно отримувати довідку про взяття на облік ВПО та приступати до загальної роботи.

Автор статті - професійний юрист, голова ГО «Ти потрібен».