Ще не встигла по соцмережах пройти хвиля переселенського обурення невдалою «соціальною рекламою» чи то України, чи то «республік», яка пропонувала обирати між «ночью распродаж» та комендантським часом, як з’явився новий привід для скандалу. Громадська організація при підтримці Мінсоцу випустила «гру» «Переселенська блуканина». З неї зрозуміло, що бути переселенцем — це начебто важко, але ж… такі пригоди!
Насправді гра була покликана пробуджувати співчуття до ВПО, але навряд чи їй це вдалося. Лише побачивши її промо, багато хто з тих, хто є переселенцем та за усі 3−3,5 роки від цих «пригод» (чомусь) не в захваті, вилив чимало гніву на її творців. Останні здивувалися: вони хотіли, як краще, але вийшло, як завжди. На думку переселенців, це пряма й груба образа. І хто правий?
Що таке «Переселенська блуканина»?
Перед нами поле настільної гри, що її розробила громадська організація «Радник по питаннях ВПО» за підтримки Міністерства соціальної політики та міжнародних партнерів. Гравці повинні пройти увесь шлях переселенця: от він приймає рішення про переїзд, от проходить блокпост, от б'ється за свої законні виплати. Кидаєш кубик — потрапляєш у якусь типову переселенську ситуацію. Іноді повертаєшся назад, іноді пропускаєш ходи. Що тут образливого, здавалося б?
З одного боку, перераховані усі ситуації, які б’ють по ВПО. Це для тих, хто каже, що нічого по ним не б'є, бо ж понаїхали. Ну от, каже Мінсоц, подивіться, як вони страждають! Нормальна людина й справді знайде тут деякі подробиці про те, як живуть люди, що втратили усе. Але, з іншого боку, нормальна й не буде у це грати. Ті, хто й раніше ставився до переселенців без поваги, й зараз не зрозуміють нічого. Бо представлено це все, не як трагедія або навіть не як проблема. Гра. А в грі ж нічого страшного, правда?
Саме тому, зокрема, безліч з тих 1,7 млн осіб, що переїхали з Донеччини, Луганщини та Криму, образилися. Для них це насправді не гра. А тобі відкривають картонне поле та начебто кажуть: ні, чоловіче, немає в тебе приниження в Ощадбанку, немає заблокованих пенсій та страху смерті від голоду, немає ризику померти на блокпості при обстрілах, немає навіть тієї болі, що ти її виніс разом із валізами, коли кинув власний дім (можливо, назавжди). Це просто поле з кружечками. Підеш сюди — станеш в чергу в УТЗСН. Підеш туди — не знімеш квартиру, бо «донецьких не беремо». Це ж не боляче! Якщо що, кубика можна кинути ще раз. Це цікаво, незвично й навіть весело, бо «Монополії» набридли з дитинства, а тут новий game play.
Якщо роздивитися глибше, ця «новинка» — просто останній level. Він про те, що ілюзій більше немає. Допомоги не буде, а ті, хто взявся було піклуватися, насправді засвоїли лише піар та креатив. Це не новина для ВПО, але якщо в грі і є користь, то вона як раз у цьому неприхованому нагадуванні: допомога не прийде. Ми можемо запросити тебе на презентацію та каву-брейк, але виживати будь люб’язний сам.
ВПО та пустота
Обставини життя переселенців в грі відтворені доволі точно, але справа в тому, що точність як раз і обурює. Бо так це схоже на нову гру за мотивами «Гарі Потера» — скрупульозне відтворення паралельної реальності, але без змоги зрозуміти, що там за труднощі, що за проблеми. Погрався — й годі, йди по справах. В такому контексті питання, хто такі ВПО та чого вони взагалі страждають, так і залишається відкритим. А ці люди — не жебраки та плакальщики, навіть якщо вони й справді стикаються з «трьома без» — безгрошів'я, безробіття, бездушність. Навіть якщо вони й справді плачуть.
Ігрове поле не показує, що насправді переселенці - вже давно невидимий фронт. Вони не грають в ігри, бо в них нема на те часу. В них волонтери без допомоги, солдати не нагодовані, якійсь бригаді не вистачає тепловізора чи шкарпеток, чиясь дитина смертельно хворіє. У них купа справ — усім треба допомогти. За абревіатурою ВПО ховаються ті, хто відкликається першими, навіть якщо у самих порожні кишені. Вони у Пенсійному фонді захищають дідуся, в якого відібрали пенсію, бо коли приходила «перевірка», він посмів хворіти й не відкрив дверей. Вони шукають житло родині, яку викинули на вулицю. Вони — юристи, правозахисники, громадські діячі, і вони вважають, що раз вже в них така професія, вони не мають права перестати працювати та податися у креатив.
Саме тому, коли вчергове Мінсоц придумує гру (паперову, або справжню доповнену реальність — на кшталт «Пройди перевірки з УТЗСН та залиш в собі самоповагу»), вони обурюються. Бо кожне «новшество» вартувало коштів, а вони були б гарним внеском на рахунок хворого хлопчика чи хоча б на гречку солдатам. Нащо ж витрачатися на те, що нікому не потрібно?
І тоді ті самі ВПО згортають ігрове поле та йдуть робити те, що не зроблене тими, хто як раз повинен був би цим займатися. І навіть не важливо, що саме вони роблять, — вулиці прибирають чи дисертацію пишуть. ВПО в Україні - давно не клуб анонімних згадувачів рідного дому. Це люди, які навіть допомоги частіше за все не просять, але це не значить, що вона їм не потрібна.
І коли замість допомоги пропонується не дуже талановита «рекламна кампанія»… це, звичайно, образливо, але весь фокус у тому, що загалом це вже не має значення. Це і не співчуття, й не образа. Це — ніщо.
Мінсоц, до побачення
Гра, яку вбросив Мінсоц, — лише погана спроба щось показати у рамках спектаклю «Ми не забули про переселенців». Але скандал навкруги неї дуже гарно підміняє собою обурення невирішеними проблемами із житлом для ВПО, заблокованими пенсіями, обмеженнями, що створює їхній статус тощо.
Взагалі-то це все ВПО вже знають. Те, що Мінсоц, Мінтот, Мінстець та й усе, що має початок «мін» (включно із Мінськими домовленостями), майже нічого не роблять, було зрозуміло із самого початку. Тут немає ані новизни, ані актуальності. Але черговий «креатив» має стати останньою краплею. Час розуміння: паралельна реальність — це не переселенці-гаріпотери. Паралельна реальність — це як раз Мінсоц та інші «мін». І якщо вертатися до ігрової тематики, то програти означає вчергове звернути на них увагу або ж навіть покласти на них якісь надії. А у переселенців game поки що зовсім не over.
Так, немає плеча, на яке можна спертися (але ж, як виявляється, його й не було!). Немає співчуття, але ж це вже всі зрозуміли. Немає розуміння, але зважати на це — значить померти після того, як вижив під обстрілами. Хіба ж це справедливо? Це навіть не природно. І тому ніякого «переходу ходу».
У ВПО немає часу на безглуздий «креатив». Це так само далеко від їхнього життя, як марсохід. І якщо останній хоча б іноді дає добрі новини, перше варто перегорнути раз і назавжди. Все що, є в переселенців, — вони самі. І хоча здається, що це якійсь мізер, насправді це дуже багато. Бо вже не раз обговорювалося: саме на плечах ВПО виростає нова відповідальність, тому що сьогодні саме вони доводять, як можна жити, втративши і сенс життя й саме життя.
Їм своє робити. І поки Мінсоц кидає кубика, переселенці все роблять для себе самі.
І не тільки для себе.
Світлини ігрового поля взяті з сайту «Донецьких новин».