Руслан Горовий. Натхнення як спосіб життя або Чому чуваки пишуть

6 грудня в ЦБС Солом’янського району м. Києва (бібліотека ім. Достоєвського) відбулася презентація нової книги українського письменника, волонтера, головного режисера «Магнолія-ТВ», автора проекту «Служба розшуку дітей» Руслана Горового «40, або чому чуваки не святкують».

«Якщо можеш не писати — не пиши»

Зустріч стартувала з двох, як на мене, знакових висловів Руслана.

«Час від часу в моїй голові відбувається переповнення цими історіями, і я розумію, що не можу нічого робити, спати, їсти, поки не запишу їх, не звільню з себе. І коли голова звільнялась від них, я міг далі жити».

«Я завжди всім раджу: пишіть тільки тоді, коли інакше не виходить. Якщо можеш не писати — то не пиши».

До них можна додати третій — слова з обкладинки нової книжки письменника: «Ця книжка не є легкою прогулянкою по життю, як не є інструкцією з експлуатації чувака. Хоча вона допоможе гарніше зрозуміти його поведінку та реакцію на різні події. Ніхто не має шансу пережити життя вдруге або повернутися й виправити свої помилки чи приховати скелети в шафах. Саме тому перші сорок років у чувака найтяжчі».

Про що книга «40, або чому чуваки не святкують»? Безумовно, про життя, але не тільки про життя автора, хоча, за словами самого Руслана, всі його твори автобіографічні. Книга про кожного з нас, бо на сторінках з майстерною точністю автор оживив персонажі, надавши їм ті риси, завдяки яким ти, читаючи, впізнаєш себе. «Картинки» оживають, рухаються, і через декілька сторінок відчуваєш: саме вони, ці «картинки», вирішують, коли книга тебе відпустить, коли ти зможеш її закрити та піти по своїх справах.

«Це перший секс, перше кохання, це перші втрати, армія, ті певні рубікони в житті мужчини, пройшовши які чоловік стає тим, ким і має бути», — розповідає письменник про свою нову книжку.

А життя самого автора, за численними проектами, роботою та волонтерством вирує так, що писати книжки, сидячи за ноутбуком, то вже недоступна розкіш — за браком часу твори пишуться в телефоні, що завжди під рукою. Так, наприклад, створювалися «Казки на ніч».

Артем Лобанов, директор видавництва «ТаТиШо!», каже про нову книгу Руслана Горового так: «Найважливіше у книжці, коли вам з перших сторінок хочеться плакати чи сміятись. Коли з’являються такі почуття, це означає, що книжка чіпляє, бо ми читаємо про реальні речі, з якими стикаємось щодня». Власне, це можна сказати про весь доробок автора.

«Я ніколи не визначаю, гідна історія чи ні»

Натхнення для письменника це головний двигун. Важко, коли надихають болісні речі, але Руслан Горовий, примушуючи читача переживати той біль порівну з автором, дає зрозуміти: це біль «живий», той, що свідчить про народження нової України.

Яскравий приклад — документальна стрічка «Укропи Донбасу».

«Фільм оповідає про життя на Сході України в умовах бойових дій та окупації. Оповідь веде подружжя жителів Луганської області, що через лояльність до держави та допомогу українському війську близько трьох місяців провели в полоні у проросійських бойовиків. Вони не лише розповідають свою особисту історію, але й діляться поглядами щодо багатьох актуальних питань. Головні герої картини — російськомовні, авторського тексту в фільмі немає. В фільмі максимально передані почуття героїв, і одним із засобів цього є їх жива мова. Таким чином, мова фільму — російська», — каже про стрічку Вікіпедія.

Прем'єра фільму відбулася в ефірі телеканалу «ЧП.інфо» 11 квітня 2015 року, а з весни того ж року, завдяки гарячому відгуку аудиторії, покази кінострічки організовано вже в десятках міст за кордоном. Фільм перекладається декількома мовами, це важливо для показу за кордоном — зміст картини автор хоче донести не тільки до представників української діаспори, але й до іноземців, що, як визнає з притаманною йому чесністю Руслан, не дуже уявляють, «де та Україна та що там відбувається». Ба більше — не завжди наявне таке бажання: розібратися, вникнути, допомогти, поділитися інформацією.

«Так само, як ми бачимо, скажімо, Нью-Йорк, — говорить письменник. — Чи дуже нам цікаво, що там коїться?». Так, ситуація дійсно непроста, але такі фільми, як «Укропи Донбасу» — це ніби місточок, що не тільки об'єднує українців світу, які хочуть цього єднання, а дає найголовніше: шанс, змогу зрозуміти.

Кореспонденту інтернет-видання DonPress Руслан Горовий розповів про деякі моменти творчого процесу.

Ви часто виступаєте в бібліотеках. Що для Вас важить цей майданчик, чим він вирізняється між іншими?

Бібліотеки це місце, де живуть книжки, а значить, це така ж Мекка для письменника, як і книгарні. Тут можна знайти людей, які цікавляться текстами, однак не завжди можуть купити книжки… То ж бібліотеки — це круто. Я намагаюся як мінімум половину презентацій проводити саме в них.

Серед Ваших творів про війну на сході України чимале місце займають солдатські історії. Мабуть, неможливо записати їх усі. Як Ви визначаєте, що та чи інакша бесіда з бійцем має перетворитися на оповідання?

Я ніколи не визначаю, що та історія гідна, а інша ні. Всі історії потрапляють в голову, неначе в чан, варяться там — і або пишуться, або ні… все просто. Я не вибираю, що писати сьогодні чи завтра.

Де краще сприймають Вашу творчість — вдома чи за кордоном? Яка аудиторія більш активна, з ким цікавіше взаємодіяти?

Я не порівнюю авдиторії вдома чи за кордоном. Все залежить від конкретної людини. Так, якщо в одному парадному в трьох квартирах живуть люди, то це ж не означає, що вони схожі? Або навпаки — в правій квартирі більші патріоти, ніж в лівій? Так і з діаспорою. Все завжди про-різному.

Натхнення та надія

В наш непростий час натхнення потрібне не тільки творчій особистості. Його потребує кожен з нас — для того, щоб жити, працювати, кохати, об'єднувати Україну, а деколи — просто встати зранку та піти, незважаючи на біль, в новий день.

Твори Руслана Горового дають це натхнення, тому що в них б'ється швидкий, чіткий ритм самого життя, з якого взяте кожне слово, кожен рух персонажа, кожна репліка, погляд, характер, час, місце.

«Книжка „40, або чому чуваки не святкують“ побудована про певний вік хлопчика, хлопця, чоловіка, який дає змогу зрозуміти поведінку мужчини в той чи інший період життя. Оповідання різні і не пов’язані між собою, але дають загальну картину, хто такий мужчина в сорок років», — каже автор.

Але є дещо важливіше, ніж натхнення. Це надія.

«- Люблю тебе, ма.

— І я тебе, Санєчка.

Санька дав відбій і, глибоко затягнувшись тютюновим димом, загасив недопалок об биту цеглину.

Потім звів погляд туди, де раніше була хата. Уцілів лиш маленький фрагмент кута. Решта було розтрощене й обвуглене. У небо, неначе міномет, дивився шмат жовтої газової труби. Трохи далі лежала половинка блакитної віконниці. Удалечині, там де була Санькина кімната, з-під уламків виглядала сітка його ліжка.

-Нічого. — Санька підморгнув брудному, колись білому зайцю, що до війни стояв у веранді на вікні. — Брехати, канєшно, не дуже правильно, але й розказати, як оце посеред згарища розлігся, я теж не міг. Нічьо. Будуть ще й віконниці, і фіранки. Головне, всі живі. Зато мама спокійно спатиме».

(«Вдома», «Казки на ніч», Клуб сімейного дозвілля, Харків, 2016)

Одне з найболючіших оповідань — для тих, хто знає, що то таке: дивитися на уламки власної хати, де народився і прожив основну частку життя. …Не просто зруйнована будівля, не просто біль, а пекуча, несамовита потреба перегорнути сторінку та почати з чистого аркушу. А це і є надія.

Дуже цікаво, що буде на наступній сторінці.