Листи в окупацію

Анна Хрипункова, 04.05.2017 10:35 641

«В нас 37-й рік». «Ми поступово вмираємо». «Люди спиваються від такого життя». «Я сиджу й плачу».

Ти пишеш мені такі слова, і це важко читати, бо я не знаю, як виправити те, що сталося. Я б так хотіла допомогти, зробити якесь диво, витягти тебе і ще сотні тисяч таких «тебе» звідти. Звідти — з місця, яке було нашим домом, де усе було безпечно, доки це не знищив рускій мір. З тих самих пір, як наша Донеччина стала нагадувати фільм жахів, пекло та поганий комікс одночасно, я хочу вас врятувати. Дати вам нове життя. Але я можу писати лише вульгарне «тримайтеся». Бо що ще я могла б зробити на своїй «великій землі»?

Хто ти? Це важко якось окреслити, бо ти й сама вже не можеш себе назвати.

Ти, як і я, — з Донеччини. Ти, як і я, любиш свою батьківщину. Ти, як і я, вважаєш, що це — не Росія. І от я не можу відкрито сказати, хто ти, бо я навіть не хочу думати про те, що сталося, якби хтось дізнався, що я саме про тебе. Там, де ти живеш, порядність варта навіть менше, ніж життя. Тож я не хочу, щоб бодай один волос впав з твоєї голови.

Я навіть не можу назвати твого імені, бо справжнє неможна, а несправжнє тут не ліпиться. Усіх, хто мені пише з Донецьку, я називаю несправжніми іменами — заради їхньої ж безпеки. І ці імена видумуються так легко. Але не для тебе. Не для тебе.

То хто ти? Донеччанка, яка чекає на Україну. Якось так. Ні. Яка чекає, що Україна пам’ятатиме про неї - так точніше.

Донеччанка, що не здається, коли здатися, можливо, найпростіший варіант. Бо ти, як і сотні тисяч інших, живеш у заручниках обставин, що не дають вибору. Здатися. Зламатися. Грати на чужому полі.

Ну от, наприклад, «працювати на окупанта». А як інакше, якщо ти — лікарка, вчителька, вихователька, шахтарка, бюджетниця, працівниця заводу? Як інакше? Гордо кинути роботу? І хто купить додому картоплі за 37/кіло. 37 рублів. Такі, як ти, називають їх «фублями», і ми сміємось над влучним каламбуром, але вам там зовсім не смішно.

Або от — піти в лави якогось місцевого «руху». Як інакше? Якщо не піти, то будеш без роботи. А якщо будеш без роботи, не зможеш прогодувати родину, стареньких батьків. А якщо відкрито відмовишся, то можеш постраждати. А якщо скажеш їм у вічі все, що думаєш, то постраждаєш точно. З твоїм-то характером!

Мовчати — як єдиний шанс жити. Навіть не заради себе, а заради тих, кого любиш ти. І це вища міра несправедливості. Якщо не будеш мовчати, помреш. Якщо будеш мовчати, то втратиш себе.

І ще тебе обов’язково назвуть зрадницею. А що? Працювала на бойовиків? Так. У «русі» була? Була. Виконувала дрібні вказівки? Виконувала. Ну й все — зрадниця.

Але твоє чесне ім'я — от, що повинно бути на усіх чашах усіх терезів. Таких імен багато, і кожне варте захисту. Не виправдання — бо вам нема, за що виправдовуватися. Захисту й спасіння.

І саме тому я вважаю за необхідне говорити про покарання. Зараз, коли країна ще тільки намагається знайти методи для покарання винних, тих, хто справді вбивав — справою чи словом, — в основі основ повинні бути саме ви. Ті, кого вбивають щодня, і кого досі не вбито. Це заради вас повинні писатися закони. Заради вас треба знайти способи відокремлення справжніх колаборантів від тих, ким вони прикриваються, щоб їм було не так страшно відповідати. Заради вас повинні нести сувору кару ті, хто воював, і ще суворішу, ті, хто займався виправданням цього. Бо це вони вбивали не лише воїнів ВСУ. Вони вбивали й вас — мирних заручників, яким зламали життя.

Вам нанесли найстрашнішу рану — заплямили, змусили бути схожими на них. Щоб ніхто не відрізнив глузливого пропагандиста від лікарки, що підписала лікарняний листок під шапкою «донецька народна республіка». Перше — злочин, друге — обставини, від яких не відступити ані на крок. За це вже намагаються звинувачувати. Підписала ж? Отже визнала?

І як тут на тлі тих, хто зараз прикривається вашими чесними душами, захистити вас — людей, з якими вони не мають права навіть жити поруч? Воєнним шляхом? Але ж снаряди не розбирають доріг і можуть летіти й по ваших домівках. Особливо якщо біля ваших будинків стоїть хтось, хто спеціально «викликає отвєточку».

Захистити соціальним шляхом? Але ми не робимо цього, бо щоб отримати вашу пенсію, вам і домі доводиться проходити таке, що й уявити страшно. І далі, здається, буде гірше.

Надати моральний захист? Ні, на це ми не здатні. Наше жалюгідне «ну… тримайтеся» — це і є ганьба й зрада.

То що робити?

Сьогодні окупований Донбас тримають живим саме такі, як ти. Ті, хто залишився, коли «всі нормальні виїхали». Ті, хто навіть під тиском залишається людиною. Ті, хто зберіг вірність своїй країні, хоча це стає все важчим. Ви зробили дуже багато, але це чомусь нічого не важить на терезах, які б могли відважити вам нормального життя. Тож я не знаю, як допомогти. Але ти кажеш, що я й так допомагаю — своїм словом. І це, здається, єдине, що є у мене.

Я хочу, щоб коли прийде час не мовчали ані ви, ані ми. Ваші імена, ваші обличчя повинна знати вся Україна.

Коли прийде час, я хочу стояти не за твоєю спиною, як стоять ті, хто викликає «отвєточку» по твоєму будинку. Я хочу стояти не перед тобою, як ті, хто продав окупантам свою землю й намагається заплямити якомога більше невинних, щоб загубитися на їхньому тлі. Нам всім варто буде стояти поруч. Щоб сказати, хто ви є. Здається, це єдине, що можу саме я. І це головне, чого я хочу. Захистити, а потім подивитися на тебе і… не побачити, бо за сльозами безсилля, немічі та провини (провина теж є) не видно обличчя. Але що мені до ясності зору, коли я вже третій рік поспіль знаю, що ви є, а ще далеко не всім змогла це довести? На ваших плечах — сотнях, тисячах, сотнях тисяч плечей, — ще й тримається надія.

Я хочу, щоб перед вами з повагою склонилися навіть ті, хто легко звинувачує. Ви — мовчазні люди Донеччини — є жертвами, зброєю, силою й перемогою одночасно. Бо ті, хто зламав ваше життя, а тепер дивиться вам в очі й вважає, що ви проковтнули, змирилися, зламалися й підтримуєте їх, навіть не здогадуються, яка міць ховається за вашими сльозами. Навіть не здогадуються, що не можуть перемогти. Навіть не здогадуються, що вони вже не перемогли вас. Навіть якщо вони будуть і далі стояти на підборах зради, цинізму та підлості, до тебе їм ніколи не дотягтися.

Редакция сайта не влияет на содержание блогов и не несет ответственности за мысли и взгляды, которые авторы выражают на страницах «ДонПресс»