name
Марина Курапцева
07.10.2015
327

Я врятував прапор

Серпень 2014-го. В Дзержинську спека. Страшна. Пекельна. Підошви босоніжок майже приклеюються до асфальту. Коротка дорога від нової оселі, куди я перебралася пару годин тому, тікаючи від орендодавця-сепаратиста, до місця роботи — здається вічністю. Прямую до блаженної прохолоди в тіні каштанів, що ростуть під будівлею, в якій розташована редакція.

— Тьоооотя!.. Стійте! Хлопці, я знаю ту тьотю!

Всміхаюся. До когось кричить дитина. Субота, обідня година. Людей не те що б багато на площі, та трохи є. Навіть чорний скелет обгорілого виконкому не лякає малечу — вони, як завжди, бавляться собі на алеї біля будівлі, де ще два місяці тому вирішувалися долі маленького шахтарського міста та його мешканців.

Зітхаю. Хоча і проходжу тут щонайменше двічі на день, але мені завжди важко бачити центр таким. А життя бере своє - діти мудріші від дорослих, вони не чіпляються за залишки минулого. Вони просто не помічають цієї примари, при тому, що чудово розуміються в подіях, які тут сталися.

Все це майнуло в голові, звично перехопило горло, так само раптово відкотилося кудись під серце… Долі секунди — але скільки висмоктують радості з життя.

— Тьооотя!!! Та чекайте, тьотя! — з якоюсь навіть образою вже.

Вповільнюю кроки, обертаюся; де ж та, думаю, тьотя, що дитина так розривається. І бачу хлопчика, який вже добіг до середини площі, і кличе, виявляється, мене. Бо інших тьоть тут не видно, а два «дяді», які в зоні безкоштовного вай-фаю біля фонтану смокчуть пиво, за тьоть не хиляють навіть з моїм зором.

— Тьотя, ви мене пам’ятаєте?! Хлопці, то я вам про неї розповідав, вона мені браслетик того тижня подарувала! Вона сама плела!

На лівій руці смаглявого хлопця років 10−11 встигаю побачити жовто-блакитний, а на правій — червоно-чорний браслети, за мить до того, як ці маленькі руки обвиваються навколо моєї шиї. Карі очі сміються до мене, і серце раптом починає калататися десь у горлі.

Дійсно. Малий був на попередньому мітингу за Єдину. Хлопченя допомагало малювати тоді герба на асфальті, різати довжелезні жовто-блакитні стрічки, і в нагороду отримало доволі корявий браслетик, але й справді сплетений моїми руками з тих самих стрічок. На прощання хлопчик тоді спитав мене, чи ми не обманемо, чи прийдемо й наступного тижня.

Тоді він взявся ніби нізвідки. Просто опинився поруч і попросив дозволити чимось допомогти. Блискучі циганські очі малого горіли тим самим вогнем, що запалював і наші серця. В цій дитині було стільки любові до України, синовньої, чистої, святої. До всього, що мало державні кольори — навіть до балончиків з фарбою — хлопець торкався з ніжністю, що викликала сльози.

Малий був не те щоб нещасний. Просто — підкреслено щасливий. Діти таке вміють. Вони взагалі вміють все набагато краще за нас. Думки хлопченя добре ховало. Але все в ньому просто кричало про те, що дитині не вистачає ласки, турботи. Я не ставила хлопцю питань про маму-тата. Не змогла, побоялася. Може, вони й хороші люди. Але надто вже доросла в свої роки їхня дитина.

— А я тут з самого ранку. І хлопців привів, — каже пацаня, всією вагою повиснувши мені на шиї, ще й ногами дригає від радощів, ластиться, обіймає. — А ви не обманули!

Нарешті розв’язується язик:

— Я ніколи не обманюю дітей. То ти нас тут чекаєш? А друзі?.. З тобою, теж до нас?

«А друзі» — трійко таких самих малих — наздогнали, стоять трохи далі, зашарілися, очима кліпають, дивляться на свого вожака з обожненням.

— Так-так, вони теж хочуть на мітинг. Можна? Вам же більше людей все одно треба, правда? Я ж чув тоді, що вам ніби треба більше. Ви їх пустите? Не проганяйте, я їх навчив, що говорити, що співати, що робити, вони не заважатимуть! Тільки знаєте, що?.. Я вам щось спершу хочу показати.

Голос малого раптом наповнюється таємним змістом. Очі стають серйозними, обличчя — зовсім дорослим. Він бере мене за руку і веде через площу, до алеї, обсадженої ялинами. За нею стоїть чорна будівля виконкому, неначе меморіал стражданням українських мучеників, що загинули тут, рятуючи землю від мерзоти. Стискаю маленьку руку в своїй долоні. Ми не випадково проводимо мітинги саме тут. Хай дивляться. Хай пам’ятають — і однодумці, і ті, хто приходить навшпиньки, крадучись, щоб сфотографувати нас, зняти на відео та покласти «творчий доробок» до папки «Каратєлі нашева города».

— От дивіться, тьотя, — малий смикає мене за руку, — що я вам покажу.

Я дивлюся. На лавці сидить ще пацан. Трохи старший від цих чотирьох. Вітається. А в руках у нього наш прапор. Великий прапор. Коли ми підійшли, хлопець встав, стяг, що лежав в нього на колінах, почав розгоратися, і один куточок торкнувся землі.

Малий випустив мою руку:

— Що ти ото робиш, прапори хто по землі валяє?.. Тьотя, дивіться, ану, йдіть сюди.

Підходжу. Сідаю на лавці. Беру в руки той прапор. Він великий. Чистий, але якийсь затяганий ніби, в декількох місцях акуратно зашитий. Тканина шурхотить між пальцями, жорстка, видно, що добре випрана.

— Молодчинка, що приніс. Ось у нас тепер буде вже не чотири, а п’ять прапорів сьогодні. Тільки чого він такий? Де взяв? — питаю.

— Там, — смаглява рука вказує на виконком, що стоїть чорною пусткою посеред клумб з квітами, ніби насмішка над усім живим. — Там я його взяв. Тьотя, я врятував прапор.

Циганські очі дивляться на мене з такою гордістю, радістю, так схвильовано, що я не можу, мов загіпнотизована, відвести погляд.

— Як «там»?.. Як врятував?

Тут розповідати почали вже інші хлопці. Зацвірінькали на чотири голоси.

— Він знав, що сепаратюги до підвалу наші всі прапори поскидали, коли познімали звідусіль…

— Він одразу нам сказав, що все згоріти не могло…

— Спочатку виконком ще був дуже гарячий, та й трупи ще там, мабуть, були, бо як їх виносити, коли така жара…

— Потім тут міліції було, знаєте, скільки? При них не можна було лізти…

— А от недавно ми сюди прийшли. І він поліз, просто туди, уявляєте?! Знайшов той підвал, і там дійсно був прапор!!! І він…

Герой вражених, бурхливих та доволі гучних коментарів перебиває хлопців:

— Я його забрав звідти. Він був такий брудний, в сажі, в землі, бозна ще в чому. Я виправ. Він ще рваний був, от бачите? Я зашив, бо вмію. Чого він там мав валятися? І ніхто його не забирав, бо, мабуть, не знали, що вони там є. Тільки ті згоріли, а цей — ні. А я подумав тої неділі, чого це ви з прапорами всі на мітингу, а я як дурний прийшов, ще й у брудних спортивках. От бачите, підстригся, і одежа чиста… І прапор тепер є, тільки от я хвилювався, що ви не прийдете, ну, може, передумаєте, злякаєтесь, чи вам ніколи буде… А чого то ви плачете, тьотя? Тю, які ви… жінки…

Тут вже крізь сльози довелося сміятися, з такими дорослими, майже чоловічими, стовідсотково підслуханими десь нотками та дитина сказала «про жінок».

Міцно-міцно обіймаючи хлопчика, я подумки просила пробачення, бо дійсно боялася сьогодні сюди йти. Після прокльонів, погроз спалити, зґвалтувати, відвезти до Горлівки, побити… А хлопець наче в душу зазирнув: заздалегідь пробачив те, що ми можемо не прийти. Тільки шкода було малому, — бо його прапор в такому випадку ніхто не побачить.

Та акція була останньою, в якій я брала участь. Спекотний серпень перетворився на тривожний вересень. І тих дітей я більше не бачила. Хочеться вірити, що вони назавжди залишаться такими ж справжніми. Не знаю, чи малий рятівник Державного прапору досі ходить на акції дзержинських патріотів. Чи живе він там досі, взагалі. Я навіть не знаю, як його звати.

Але завжди його пам’ятатиму. Маленького хлопчика.

Велику людину.