Повернення: почути Україну в Донбасі

Марина Курапцева, 12.04.2017 20:26 726

Текст я проілюструвала найпростішою картинкою, яку тільки можна знайти в мережі, бо й говоритиму про дуже прості речі. Сонце — гаряче, вода — мокра, Донбас — це Україна. Нещодавно перестала вживати фразу «український Донбас», вона ніби підкреслює особливість моєї малої батьківщини, її винятковість, якої насправді немає.

Зазвичай просять почути Донбас. І почути його рано чи пізно доведеться — вирішуватися можуть тільки час і контекст такого діалогу. Але добре було б, якби за допомогою Донбасу почули та відчули Україну. Там знають, що таке, коли в тебе відбирають Батьківщину. Може, нам слід нагадати собі, яка прекрасна в нас країна, а люди — найбільш чудова її частка.

Дзвіночки

Їх чути досить добре, коли прислухатися. А іноді й цього не треба. Іноді тобі просто пишуть або дзвонять: «Привіт. Мене все дістало. Я не знаю, що робитиму далі, але „ДНР“ ненавиджу тепер всім серцем, ти мені вже повір». Оце слово — «тепер» — красномовніше за будь-яку найгарячішу промову (які зазвичай непереконливі).

«Тепер» у перекладі може означати що завгодно в індивідуальних випадках. Але насправді значить лише розчарування. Розчарування та біль, якого так багато, що людина ладна зізнатися в цьому навіть колишньому своєму ворогові. І навіть очікує у відповідь презирства, зневаги, або хоча б бліденького: «Ну, я ж тобі казала».

І не чує.

Я не кажу цього, тому що найбільший гріх, як на мене, полягає не в боягузтві, а в невмінні пробачати. Справжнє Повернення окупованих територій Донбасу я особисто уявляю лише за допомогою Пробачення — особистого та глобального, на рівні держави.

Конкретизую: сказане зовсім не стосується тих, хто брав до рук зброю, або дотичний до бодай одного з так званих «міністерств», що ними тепер керують із Росії. Текст не про них, а про їхніх заручників. Тих, на чийому місці могли опинитися мої батьки, якби я не переконала свою родину втекти з-під обстрілів. Тобто, кинути дім. Не всі так змогли — і хто має право на засудження?

Вони живуть «там», бачать таке, про що нам на мирній території навіть в нічному жахітті не насниться. Відсутність прав, закону, Конституції, людських умов життя. Вони — звикли до того, що нікому не потрібні: «республікам» точно, Україні - хто знає?

На жаль, останні три роки держава робить все для приниження мешканців окупованих територій та переселенців, пригнічення їхнього духу, позбавлення засобів існування, навіть гарантованих будь-якому українцю — виборчого права, пенсій, соціальних виплат тощо.

Як інакше дивитися на відсутність механізмів, покликаних, навпаки, бодай трохи полегшити життя громадянам України? Так, вони живуть на тимчасово окупованій території (в себе вдома), але чи перестали бути громадянами? Ні.

Зрада

Пости в соціальних мережах в останні кілька місяців змінюються з такою швидкістю, що не встигаєш простежити межу, за якою це почалося. Як каже один мій знайомий переселенець, «в Однокласниках з’являється все більше котиків/малюночків/рецептів», і все менше й менше закликів «идти на Киев».

Я могла б сказати, що мій край «пробуджується». Але це не зовсім так. Пробуджується свідомість тієї частки населення, що ходила на «референдум», адресувала прокльони українським військовим, або в черзі до магазинного прилавку казала, який Захарченко «красавец мужчина». Здебільшого це найвразливіші люди, що піддалися впливу пропаганди.

Донбас не спав. Він піднявся ще до приходу справжнього ворога — фото з українських мітингів у Донецьку та Луганську облетіли весь світ, тільки дуже лінивий їх не бачив. Донбас не спав, коли треба було вийти під град каміння, під ножі, — все це коїлося з мовчазного дозволу правоохоронців. Донбас не спав, коли треба було сказати «ні» ворогові.

Хто допоміг тоді нашим людям? Мені не дуже подобається таке формулювання, мені навіть ця думка не подобається. Але ще більше я ненавиджу брехню, бо так Єдину Україну не збудувати. Донбас залишився на самоті з болем, страхом, далі, — з вогнем, вибухами, загибеллю близьких. Згадаймо, хто в 2014 році показав Донбасу, в кого є більша сила?

Діалог між теперішнім Донбасом та рештою України, напевно, вдасться конструктивно вести за умови взаємного визнання помилок. Бо в тому, на що перетворився Донбас, винна, на жаль, не тільки Росія: винні всі, хто бодай раз запускав в інформаційний простір слова «відділити», «відрізати», «перекрити дороги», «зробити рів з крокодилами»… Винні ті, хто казав: «Нащо нам та Україна, ми от до Росії хочемо». Ось це — справжня зрада.

Вина є колективною, і наближення Повернення я розглядаю в контексті визнання цієї вини. Може, справжня зрада криється в закликах роз'єднати й без того понівечену війною Україну? І не важливо, під якими прапорами стоять люди, які закликають до «відділення».

За межею: пряма мова

Тут я дам слово донеччанам, які погодилися висловитися. Жоден з них не зміг зробити це від власного імені, бо за правдиві коментарі українському виданню мешканців тимчасово окупованих територій чекає як мінімум підвал.

«Я вважаю, що пригнічених і депресуючих легко повернути ментально. Вони змучилися за теплом і людським ставленням. Але його ж не буде (?). Тут не залякування потрібне, а підхід. Людський, і це повинно бути на державному рівні. А не так, що нас розділяють і маніпулюють», — каже мешканець Донецьку.

Останнім часом в окупованих зонах Донбасу стрімко набирає обертів так звана «гуманітарна програма зі з'єднання народу Донбасу». Російська пропагандистська машина працює на вкорінення в свідомості місцевих мешканців нібито «необхідності» та «безальтернативності» переорієнтування всіх сфер та галузей на Росію.

З приводу цього донеччани висловлюються по-різному, хтось більш емоційно, хтось із відчуттям повної безвиході, хтось — намагаючись пояснити механізми «опрацьовування» населення:

«Так є альтернатива… Ростов або Маріуполь, наприклад. Майже ті ж гроші - 500 руб. в один бік. Але там цілодобово стояти і майже нічого не привезти, а туди можна за добу обернутися», — каже один зі співрозмовників.

«Я взагалі не знаю, кому це треба, ось так орієнтувати наших на Рашу, коли можна було б хоча б для простих людей створити умови. Так, холодильник вирішує багато, на жаль. Це життя, і люди, якщо у них забрати все, єдину радість бачать в тому, щоб хоч не голодувати», — говорить мешканка Донецьку.

«Ви б посиділи бодай один день тут, у нас… Послухали б телевізор, місцеві новини, що нам тут „втирають“… Як це пояснити простими словами, я не знаю. Нас нівечать зсередини, нам мозок їдять. Нашим дітям! В мене дочка вишиванку просить. Каже: „Буду носити на свято, от хоч би й на Паску. Дістали мене ці, най дивляться, як я люблю Україну і ненавиджу рашку“. Їй 15 років. З того боку, з нашого, хтось думає, що роблять з дітьми? Їх вчать автомати розбирати, між іншим. А я не хочу такого для своєї дитини!» — розповідає мешканка Макієвки.

«За людей можна було б поборотися легко. А ідеологія — справа вже друга. На ситий шлунок вона дуже добре засвоюється. Була б тут робота і процвітання, як вони проголошували — патріотизм тут був би більш щирим, не довелося б на „мітинги“ народ зганяти як стадо. Ходили б туди самі підстрибом і показували б Україні язика. Але ж ні… Люди злі. І в таких умовах нічим не скористатися, чи не переграти окупантів, — я не розумію! Вірніше, розумію, що воно і не треба нікому», — каже мешканець Єнакієвого.

Повернення

Попри відчай та образу, люди в Донбасі чекають на звільнення. Коли в Торецьку (тоді - влітку 2014 року — ще Дзержинську) ми з місцевими активістами виходили на українські мітинги, то не думали ні про що, крім звільнення міста, бо воно відбулося саме в той момент, коли вже несила було терпіти. Але тоді ми не знали, скільки перешкод чекає попереду. Ми тільки здогадувалися про деякі з них, але масштабу проблем не усвідомлювали.

На тлі таких змін в державі, змін на гірше, відчуваєш вдячність до тих, хто готовий любити Україну: бо навіть у такому вигляді українська держава є своєю, на відміну від чужинців, що наразі трощать Донбас на дрібні шматки.

Так, саме вдячність — коли мені здаються надто важкими власні життєві обставини, згадую про тих, хто не зміг потрапити під обстрілами на цвинтар і поховав свою маму просто під під'їздом; хто варить їжу на багатті, бо нема газу та електропостачання; хто пішки під вогнем снайперів ходив «дорогою життя» до сусіднього населеного пункту, щоб купити трохи їжі.

Я думаю про них. І дивуюся. І захоплююся: наприклад, тим, що на балконі в одного з моїх друзів, під дошками, є два прапори: Державний і «Правого сектору». Він дуже вірить, що настане день, коли його донечка візьме один з них, а він — другий, і так підуть зустрічати українську армію на вулицях рідного міста. Вони підуть удвох. Бо маму його донечки майже два роки тому розстріляв п’яний бойовик.

Син ще одного мого друга вже три роки збирає гроші на армію. Як він їх з окупованого Донецьку передає військовим — це вже окрема історія, і наразі я не маю права її оприлюднювати, але обов’язково колись це зроблю. Ще він плете синьо-жовті браслети.

Таких людей в Донбасі - сотні й сотні тисяч. В кожного, незалежно від соціального статусу, розміру заробітку, політичних переконань, — травма війни залишиться на довгі роки, чи не назавжди. Та все ж вони чекають. Вони чекають на руку допомоги. І це має бути людська тепла рука.

Редакция сайта не влияет на содержание блогов и не несет ответственности за мысли и взгляды, которые авторы выражают на страницах «ДонПресс»