Коли мені кажуть, що мій Донбас вже не мій, що його зірка на небосхилі України згасла, я заплющую очі. По-перше, щоб не бачити того, хто це говорить. По-друге, щоб згадати свій дім. Адже він належить мені попри всі перешкоди, відстань та «закони» окупантів, за якими — вже начебто й не мій.