Коли мені кажуть, що мій Донбас вже не мій, що його зірка на небосхилі України згасла, я заплющую очі. По-перше, щоб не бачити того, хто це говорить. По-друге, щоб згадати свій дім. Адже він належить мені попри всі перешкоди, відстань та «закони» окупантів, за якими — вже начебто й не мій.
Як і всі родини, наша під час Другої світової втратила родичів. Також я маю, що розказати про своїх дідусів, що повернулися додому, але не хочу. Вони були солдатами, ніколи не пишалися участю у війні, ніколи про неї не говорили. Вони її ненавиділи, сильніше ненавиділи лише 9 травня.
Текст я проілюструвала найпростішою картинкою, яку тільки можна знайти в мережі, бо й говоритиму про дуже прості речі. Сонце — гаряче, вода — мокра, Донбас — це Україна.
Декабрь — это месяц, когда во всем мире активизируется обсуждение проблем серьезного заболевания — синдрома приобретенного иммунодефицита AIDS (СПИДа). СПИД развивается у людей, инфицированных вирусом иммунодефицита человека (ВИЧ), и является последней стадией болезни.
Вчора у Київській обласній школі вищої спортивної майстерності (м. Бровари) завершився Чемпіонат України з бойових єдиноборств «Комбат самозахист ІСО». Спортивні бої проходили на татамі, професійному боксерському рингу та у восьмикутному рингу октагон.
«Нарушение гендера вижу во многом. И пока выход там, где вход. Хочу, чтобы и вы это увидели», — сказала эксперт по гендеру Ирина Гамбарян, на сентябрьском тренинге для журналистов и блогеров «Гендер в Украине. Поиск решений».
8 сентября 2014 года поезд привез мою семью во Львов из Донбасса. 8 сентября 2016 года я так и не смогла написать об этом дне ни строчки. Думала — зажило. Но сегодня папа обрезал густо разросшийся виноград, закрывающий огромное окно лоджии, сидя перед которым, я работаю весь день.
Жизнь в аннексированном Российской Федерацией Крыму в настоящее время уже мало кого устраивает — даже из числа тех крымчан, кто готов был к «воссоединению» с Россией и приветствовал «вежливых» людей в камуфляжной форме без опознавательных знаков.
